Але щасливий день настав, і коли Наташа цієї пам'ятної для неї неділі, в білому серпанковому платті, повернулася від причастя, вона вперше після довгих місяців відчула себе спокійною і не обтяженою життям, що було перед нею.
Лікар, який приїжджав цього дня, оглянув Наташу і велів і далі приймати ті останні порошки, що він прописав два тижні тому.
— Неодмінно приймати далі вранці і ввечері,— сказав він, як видно, сам сумлінно задоволений із свого успіху.— Тільки, будь ласка, ретельніше. Будьте спокійні, графине,— сказав жартівливо лікар, спритно підхоплюючи золотого в м'якуш руки,— незабаром знову почне співати й пустувати. Дуже, дуже їй на користь останні ліки. Вона дуже посвіжішала.
Графиня подивилась на нігті й поплювала, з веселим обличчям повертаючись до вітальні.
XVIII
На початку липня в Москві поширювались дедалі тривожніші чутки про хід війни: говорили про відозву государя до народу, про приїзд самого государя з армії в Москву. І тому, що до 11 липня маніфесту й відозви не було одержано, про них і про становище Росії ходили перебільшені чутки. Говорили, що государ виїжджає тому, що армія в небезпеці, говорили, що Смоленськ здано, що в Наполеона мільйон війська і що тільки чудо може врятувати Росію.
11 липня, в суботу, було одержано маніфест, але його ще не надрукували; і П'єр, бувши в Ростових, обіцяв на другий день, у неділю, приїхати обідати і привезти маніфест та відозву, які він дістане в графа Растопчина.
Цієї неділі Ростови, як звичайно, поїхали до обідні в домову церкву Разумовських. Був гарячий липневий день. Уже о десятій годині, коли Ростови виходили з карети перед церквою, в гарячому повітрі, у вигуках рознощиків, у яскравому і світлому літньому вбранні юрми, в запорошеному листі дерев бульвару, у звуках музики й білих штанах батальйону, що пройшов на розвід, у гуркоті бруку і в яскравому блиску гарячого сонця була та літня млість, вдоволення і невдоволення з теперішнього, яке особливо різко почувається ясного гарячого дня в місті. В церкві Разумовських була вся московська знать, усі знайомі Ростових (цього року, мовби чекаючи чогось, чимало багатих родин, що звичайно роз'їжджалися по селах, залишилися 6у місті). Проходячи біля матері, позад ліврейного лакея, який розсував натовп, Наташа почула голос молодика, що занадто голосним шепотом казав про неї:
— Це Ростова, та сама...
— Як змарніла, а проте гарна!
Еона чула, чи їй здалося, що було згадано імена Курагіна й Волконського. А втім, їй завжди це здавалось. їй завжди здавалося, що всі, дивлячись на неї, тільки й думають про те, що з нею сталося. Страждаючи і завмираючи в душі, як завжди в натовпі, Наташа йшла в своєму ліловому шовковому з чорним мереживом платті так, як уміють ходити жінки,— тим спокійніше й величніше, чим болючіше й соромливіше в неї було на душі. Рона знала й не помилялася, що вона гарна, та це тепер не радувало її, як раніш. Навпаки, це мучило її більше за все останнього часу, і особливо цього яскравого, гарячого літнього дня в місті. "Ще неділя, ще тиждень,— казала вона собі, згадуючи, як вона була тут у ту неділю,— і все те ж ікиття без життя, і все ті ж умови, в яких так легко було жити раніш. Гарна, молода і, я знаю це, тепер добра; перше я була нехороша, а тепер я добра, я знаю,— думала вона,— а так марно, ні для кого, минають найкращі, найкращі роки". Вона стала біля матері й перекивнулась із знайомими, що стояли близько. Наташа за звичкою розгляділа туалети дам, осудила tenue1 і непристойний спосіб однієї дами, яка близько стояла, хреститися рукою на малому просторі, знову з досадою подумала про те, що її судять, що й вона судить, і раптом, почувши звуки служби, жахнулася із своєї мерзенності, жахнулася з того, що недавню чистоту вона втратила знову.
Благообразний, чистий дідок служив з тією покірливою урочистістю, яка так величаво, заспокійливо впливає на душі тих, що моляться. Царські врата зачинилися, повільно затяглася завіса; таємничий тихий голос промовив щось звідти. Незрозумілі для неї самої сльози стояли в грудях у Наташі, і радісне й томливе почуття хвилювало її.
"Навчи мене, що мені робити, як мені бути з моїм життям, як мені виправитися назавжди, назавжди!.." — думала вона.
Диякон вийшов на амвон, витягнув, широко відставивши великого пальця, своє довге волосся з-під стихаря і, поклавши на груди хрест, голосно й урочисто почав проказувати слова молитви:
. — "Миром господу помолимся". "Миром, усі разом, без різниці станів, без ворожнечі, а з'єднані братньою любов'ю — будемо молитися",— думала Наташа.
— "Про звишній мир і про спасіння душ наших!"
"Про світ ангелів, і душ усіх безтілесних істот, які живуть над нами",— молилась Наташа.
Коли молились за воїнство, вона згадала брата й Денисова.
1 манеру триматись
Коли молились за плаваючих і мандруючих, вона згадала князя Андрія і молилася за нього, і молилась за те, щоб бог простив їй те зло, яке вона йому зробила. Коли молилися за люблячих нас, вона молилась за своїх домашніх, за батька, матір, Соню, вперше тепер розуміючи всю свою вину перед ними і почуваючи всю силу своєї любові до них. Коли молилися за ненавидящих нас, вона вигадувала собі ворогів і ненавидящих, для того, щоб молитися за них. Вона залічувала до ворогів кредиторів і всіх тих, які мали справу з її батьком, і щоразу, думаючи про ворогів і про тих, що ненавидять, вона згадувала Анатоля, який зробив їй стільки зла, і хоч він не ненавидів, вона радісно молилася за нього, як за ворога. Лише на молитві вона почувала себе спроможною ясно і спокійно згадувати і про князя Андрія і про Анатоля, як про людей, до яких почуття її знищувались у порівнянні з її почуттям страху та благоговіння перед богом. Коли молилися за царську родину і за синод, вона особливо низько кланялась і хрестилася, кажучи собі, що коли вона не розуміє, вона не може мати сумніву і все-таки любить прави-тельствуючий синод і молиться за нього.
Закінчивши єктинію, диякон перехрестив навколо грудей орар і промовив:
— "Самі себе і живот наш Христу богу віддамо".
"Самі себе богові віддамо,— повторила в своїй душі Наташа.— Боже мій, віддаю себе твоїй волі,— думала вона.— Нічого не хочу, не бажаю; навчи мене, що мені робити, як ужити свою волю! Та візьми ж мене, візьми мене!" — з розчуленим нетерпінням у душі говорила Наташа, не хрестячись, опустивши свої тонкі руки і немовби чекаючи, що ось-ось невидима сила візьме її і звільнить від себе, від своїх жалів, бажань, докорів, надій та пороків.