— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.
— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.
— Чого тобі, красуне моя, треба?—спитав Ільїн, усміхаючись.
— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?
— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.
— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п'яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.
Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.
— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє,— сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху.— Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Волконського, який переставився цього п'ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб,— він показав на селян,— просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка,— з сумовитою усмішкою сказав Алпатич,— від'їхати трохи, а то не так зручно при...— Алпатич показав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як гедзи біля коняки.
— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?..—говорили селяни, радісно усміхаючись дб нього. Ростов подивився на п'яних селян і усміхнувся.
— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.
— Ні, тут утіхи мало,— сказав Ростов і від'їхав.— В чому річ? — спитав він.
— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити пангіу з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.
— Не може бути! — вигукнув Ростов.
— Маю честь говорити вам щиру правду,— повторив Алпатич.
Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Ал-патичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з'являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говррив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.
В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.
— Батечку! ,батьку рідний! бог тебе послав,— казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій. . Княжна Марія, пригнічена й безсила, сиділа в залі, коли
до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як вій увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від Хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. "Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди!—думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї.— І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!" — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.
Коли вона заговорила про те, що все це сталося на другий день після похорону батька, голос у неї. затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах.. Княжна^ Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що змушував забувати некрасивість її обличчя.
— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість,— сказав Ростов, встаючи.— їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, що жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки дозволите мені конвоювати вас,— і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.
Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче ко-ристатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.
Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.
— Я дуже, дуже вдячна вам,—сказала йому княжна по-французькому,— але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен утому.— Княжна раптом заплакала.— Пробачте мені,— сказала вона.
Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати. • •
XIV
— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть...— Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.
Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.
— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.
Алпатич пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.
— Яке рішення зволили прийняти? — спитав він, наздогнавши, його.
Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно" рушив на Алпатича. .
— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього.— Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх...— І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатича і швидко пішов вперед. Алпатич, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.