Висловивши все, що йому було наказано, Балашов сказав, що імператор Олександр бажає миру, але не почне переговорів інакше, як з тією умовою, щоб... Тут Балашов зам'явся: він згадав ті слова, яких імператор Олександр не написав у листі, але які наказав неодмінно вставити у рескрипт Салтикову і які наказав Балашову передати Наполеону. Балашов пам'ятав ці слова: "поки жоден озброєний ворог не залишиться на землі російській", але якесь складне почуття стримало його. Він не міг сказати цих слів, хоч і хотів це зробити. Він зам'явся і сказав: з умовою, щоб французькі війська відступили за Німан.
Наполеон помітив збентеження Балашова, коли той казав останні слова; обличчя його здригнулося, ліва литка почала розмірено тремтіти. Не сходячи з місця, він голосом, більш високим і поспішним, ніж досі, почав говорити. Під час подальшої розмови Балашов, не раз опускаючи очі, мимохіть спостерігав тремтіння лівої литки Наполеона, що тим більш посилювалось, чим більш він підвищував голос.
— Я бажаю мару не менш за імператора Олександра, — почав він.— Чи не я вісімнадцять місяців роблю все, щоб одержати його? Я вісімнадцять місяців чекаю пояснень. Але для того, щоб почати переговори, чого вимагають від мене? — сказав він, нахмурившись і роблячи енергійно запитливий жест своєю маленькою, білою і пухлою рукою.
— Відступу військ за Німан, государю,— сказав Балашов.
1 — Ваша величність! Імператор, государ мій,
— За Німан?! — перепитав Наполеон.— То тепер ви хочете, щоб відступили за Німан — тільки за Німан? — повторив Наполеон, прямо глянувши на Балашова.
Балашов шанобливо нахилив голову.
Замість вимоги чотири місяці тому відступити з Померанії, тепер вимагали відступити тільки за Німан. Наполеон швидко повернувся і став ходити по кімнаті.
— Ви кажете, що від мене вимагають відступити за Німан для того, щоб почати переговори; але від мене вимагали цілком так само два місяці тому відступу за Одер і Віслу і, незважаючи на те, ви згодні провадити переговори.
Він мовчки пройшов від одного кутка кімнати до другого і знову зупинився навпроти Балашова. Обличчя його неначе скам'яніло в своєму строгому виразі й ліва нога тремтіла ще швидше, ніж перше. Це тремтіння лівої литки Наполеон знав за собою. La vibration de mon mollet gauche est un grand signe chez moi1,— казав він згодом.
— Такі пропозиції, як та, щоб очистити Одер і Віслу, можна робити принцу Баденському, а не мені,— цілком несподівано для себе, майже скрикнув Наполеон.— Якби ви дали мені Петербург і Москву, я б не прийняв цих умов. Ви кажете, я почав цю війну? А хто перше приїхав до армії?— імператор Олександр, а не я. І ви пропонуєте мені переговори тоді, як я витратив мільйони, тоді, як ви в союзі з Англією, і коли ваше становище скрутне — ви пропонуєте мені переговори! А яка мета вашого союзу з Англією? Що вона дала вам?— говорив він квапливо, очевидно вже спрямовуючи свою промову не на те, щоб висловити вигоди укладення миру та обміркувати його можливість, а лише на те, щоб довести і свою правоту, і свою силу, і щоб довести неправоту й помилки Олександра.
Вступ його промови було зроблено, очевидно, з метою виказати вигоду свого становища й показати, що, незважаючи на те, він приймає відкриття переговорів. Але він уже почав говорити, і чим більше говорив, тим менше він був спроможний керувати своєю мовою.
Вся мета його промови тепер уже явно полягала в тому, щоб тільки піднести себе і зневажити Олександра, тобто зробити саме те, чого він найменше хотів на початку побачення.
— Кажуть, ви уклали мир з турками? Балашов ствердно нахилив голову.
— Мир укладено...— почав він. Але Наполеон не дав йому говорити. Йому, видно, треба було говорити самому, і він говорив далі з тим красномовством і нестриманістю роздратовання, до якого такі схильні розбещені люди.
— Так, я знаю, ви уклали мир з турками, не одержавши Молдавії і Валахії. А я дав би вашому государеві ці провінції
" Тремтіння моєї лівої литки є велика ознака,
так само, як" я дав йому Фінляндію. Так,— продовжував він,— я обіцяв і дав би імператору Олександрові Молдавію і Валахію, а тепер він не матиме цих прекрасних провінцій. Він би міг, проте, приєднати їх до своєї імперії, і в одно царювання він би розширив Росію від Ботнічної затоки до гирла Дунаю. Катерина Велика не могла б зробити більше,— говорив Наполеон, дедалі більше запалюючись, ходячи по кімнаті і повторюючи Балашову майже ті самі слова, які він казав самому Олександрові в Тільзіті.— Tout cela il l'aurait dû à mon amitié. Ah! quel beau règne, quel beau règnel — повторив він кілька разів, зупинився, вийняв золоту табакерку з кишені й жадібно потягнув з неї носом.
— Quel beau règne aurait pu être celui de l'Empereur Alexandre!1 Він з жалем глянув на Балашова, і тільки-но Балашов хотів зауважити щось, як він знову поспішно перебив його.
— Чого він міг бажати й шукати такого, чого б він не знайшов у моїй дружбі?..— сказав Наполеон, з подивом знизуючи плечима.— Ні, він вважав за краще оточити себе моїми ворогами, і ким же?—продовжував він.— Він прикликав до себе Штейнів, Армфельдів, Бенігсенів, Вінцінгероде. Штейн — вигнаний із своєї вітчизни зрадник, Армфельд — розпусник і інтриган, Вінцінгероде — втеклий підданий Франції, Бенігсен трохи більш військовий, ніж інші, та все-таки нездібний, він нічого не вмів зробити в 1807 році і повинен би викликати в імператорові Олександрі жахливі спогади... Припустімо, якби вони були здібні, можна б їх використовувати,— продовжував Наполеон, ледве встигаючи словом поспівати за міркуваннями, що безперестанно виникали і показували йому його правоту або силу ^а це в його розумінні було одне й те ж),— але й того нема: вони не годяться ні для війни, ні для миру! Барклай, кажуть, більш тямущий за них усіх; та я цього не скажу, судячи з його перших рухів. А вони що роблять, що роблять усі ці придворні! Пфуль пропонує, Армфельд сперечається, Бенігсен розглядає, а Барклай, покликаний діяти, не знає, на що зважитись, і час минає. Лише Багратіон — військова людина. Він дурний, але в нього є досвідченість, окомір і рішучість... І яку роль грає ваш молодий государ у цьому неподобному натовпі? Вони його компрометують і на нього звалюють відповідальність за все, що відбувається. Un souverain ne doit être à l'armée que quand il est général 2,—сказав він, очевидно посилаючи ці слова просто як виклик в обличчя государя. Наполеон знав, як бажав імператор Олександр бути полководцем.