Делор'є вже вернувся. А в кріслі навпроти сидів якийсь молодик. Клерк сказав, показуючи на нього:
— Оце він самий! Сенекаль!
Фредерікові хлопець не сподобався. Його чоло здавалося вищим, бо волосся було підстрижене йоржиком. Щось жорстоке й холодне проглядало в його сірих очах, а від довгого чорного сюртука, від усієї одежі тхнуло педагогікою та чимось церковним.
Спершу розмова точилася про новини, між іншим, і про "Stabat Mater" Россіні; коли запитали Сенекаля, він заявив, що ніколи не ходить до театру. Пеллерен одкрив етюдника.
— Це все для тебе? — спитав клерк.
— Звичайно!
— Та ну? Ото вигадки!
І він нахилився до стола, де репетитор з математики гортав томик Луї Блана*. Він приніс його з собою і тепер півголосом читав окремі місця, тим часом як Пеллерен і Фредерік роздивлялися палітру, шпатель, тюбики; потім вони заговорили про обід в Арну.
— У торговця картинами? — запитав Сенекаль. — Теж мені штучка, ну-ну!
— А в чім річ? — озвався Пеллерен.
— Тип, — відповів Сенекаль, — який кує грошики політичними мерзотами!
І він завів мову про знамениту літографію, на якій зображено всю королівську сім'ю, зайняту речами повчальними; Луї-Філіпп тримає звід законів, королева — молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищібає шаблю; пан де Жуанвіль* показує молодшим братам географічну карту; в глибині видніє двоспальне ліжко. Ця картина, що її названо "Добра родина", радувала буржуа, але прикро вражала патріотів. Пеллерен гнівним тоном, так ніби він був автором картини, відповів, що обом думкам — одна ціна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати єдину мету — моральне вдосконалення мас! Потрібно брати лише такі сюжети, які спонукають до вчинків добродійних, всі інші — шкідливі.
— А все залежить од виконання! — вигукнув Пеллерен. — Я можу створити шедевр!
— Тим гірше для вас! Нема такого права…
— Що?
— Ні, добродію! Ви не маєте права збуджувати в мене цікавість до того, що я засуджую! Навіщо нам ретельно виписані витребеньки, з яких ніякісінького пожитку, як оті, наприклад, Венери зі всіма вашими краєвидами? Я не бачу в них нічого повчального для народу! Ви покажіть нам його злигодні! Викличте в нас священну шану перед його жертовністю! О Господи, сюжетів не бракує: ферма, майстерня…
Пеллерен аж затинався з обурення; йому здалося, що він знайшов довід:
— Мольєра ви визнаєте?
— Звичайно! — відповів Сенекаль. — Я захоплююсь ним як провісником французької революції.
— Ох! Революція! Та яке там мистецтво? Не було жалюгіднішої доби!
— Величнішої, добродію!
Пеллерен схрестив руки і глянув йому в лице.
— З вас вийшов би прекрасний солдат національної гвардії!
Супротивник, звиклий до суперечок, сказав:
— Я до неї не належу, і вона мені осоружна, як і вам. Але подібними принципами лише розбещують юрбу! Зрештою, це входить у розрахунки уряду; він не був би такий сильний без підтримки цілої зграї таких самих блазнів, як Арну.
Художник став на оборону торговця, бо думки Сенекаля його дратували. Він навіть насмілився запевнювати, що в Жака Арну справді золоте серце, що він відданий своїм друзям, щиро любить дружину.
— О! О! Якби йому запропонували добрячу суму, він би не відмовився зробити з неї натурницю.
Фредерік пополотнів.
— Певно, він вас, пане, дуже скривдив?
— Мене? Ні! Я бачив його лише раз, у кафе, з приятелем. Та й тільки.
Сенекаль казав правду. Але йому день у день дозоляли реклами "Художнього промислу". Арну був у його очах представником того світу, що він вважав його згубним для демократії. Суворий республіканець, він у всякій вишуканості підозрівав розбещеність, притому сам не мав ніяких потреб і визначався непохитною чесністю.
Розмова не клеїлась. Художник незабаром нагадав про домовлену зустріч, репетитор — про своїх учнів; коли вони пішли, Делор'є по тривалій мовчанці почав розпитувати про Арну.
— Згодом відрекомендуєш мене, правда ж, старий?
— Звичайно, — відповів Фредерік.
Потім вони міркували над тим, як їм улаштуватися. Делор'є без труднощів посів місце другого клерка в адвоката, записався на юридичний факультет, купив необхідні книжки; і життя, про яке вони так мріяли, почалося.
Воно було прекрасне завдяки чару молодості. Делор'є й не згадував про грошові справи, не говорив про них і Фредерік. Він покривав усі витрати, прибирав у шафі, вів хатнє господарство; та коли потрібно було посварити воротаря, за те брався клерк, і тепер, як у колежі, граючи роль заступника й старшого.
Розлучені протягом цілого дня, вони зустрічалися лише ввечері. Кожен, сівши на своє місце біля каміна, брався до роботи. Незабаром вони припиняли її. Починалися нескінченні сердечні розмови, безпричинні напади веселощів, а то, бувало, й сварки через надто чадну лампу чи запроторену кудись книжку, і хвилинний гнів кінчався сміхом.
Двері в дров'яну комірчину залишалися відчинені, тож і лежачи в постелі, вони гомоніли й далі.
Вранці обидва без сюртуків походжали по балконі; вставало сонце, над річкою стелився легкий туман, із квіткового базару, розташованого по сусідству, долинав пронизливий гамір, а дим од їхніх люльок здіймався в чистому повітрі, що освіжувало їхні сонні лиця; дихаючи ним, вони відчували розлиті довкола безмежні надії.
В недільні дні, коли не було дощу, вони виходили разом і, взявшись під руку, вешталися вулицями. Часто в них виникала одна й та сама думка, а то, бувало, розмовляючи, вони нічого й не помічали довкола себе. Делор'є прагнув багатства як засобу панування над людьми. Йому хотілося б розбурхати якомога більше народу, зчинити якнайбільше галасу, мати трьох секретарів і щотижня давати великий політичний обід. Фредерік умебльовував собі палац на мавританський смак, щоб жити, вилежуючись на диванах, обтягнених кашеміром, під дзюркіт водограїв, і щоб йому слугували негри-пажі; всі ці плоди марень набували зрештою такої видимості, що він потім упадав у розпуку, ніби втрачав їх.
— Навіщо про все те говорити, — зауважував він, — коли ми ніколи його не матимемо?
— А хто зна, — відповідав Делор'є.
Хоч він і дотримувався демократичних поглядів, проте радив Фредерікові завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про свої невдалі спроби.