Слухаючи його, Фредерік відчув, як молодіє, немов людина, що після довгого нидіння в кімнаті вийшла на свіже повітря. Його теж охопило піднесення.
— Авжеж, я був ледарем, дурнем, ти маєш рацію!
— В добрий час! — вигукнув Делор'є. — Впізнаю мого Фредеріка! — І, піднісши йому до підборіддя кулак, додав: — Ну й помучив же ти мене! Та дарма! Я тебе все-таки люблю.
Вони стояли й дивилися один на одного, розчулені, ладні обнятися.
На порозі передпокою показався жіночий капелюшик.
— Яким тебе вітром принесло? — спитав Делор'є.
То була мадмуазель Клеманс, його полюбовниця.
Вона відповіла, що, випадково проходячи повз будинок, не могла встояти проти бажання побачитись із ним, а щоб разом перекусити, принесла солодких пирогів; і вона поклала їх на стіл.
— Обережно, тут мої папери! — роздратовано мовив адвокат. — Крім того, я вже втретє забороняю тобі приходити до мене в приймальні години.
Вона хотіла його поцілувати.
— Добре! Забирайся! Змотуй вудочки!
Він одштовхнув її; вона голосно захлипала.
— Отакої! Це мені вже набридло!
— Та я ж тебе люблю!
— Мені потрібна не любов, а слугування.
Ці прикрі слова зупинили сльози Клеманс. Вона стала перед вікном і, притуливши чоло до шибки, заціпеніла на місці.
Її поза й мовчанка дратували Делор'є.
— Коли вволю настоїшся, то, може, накажеш подати карету? Га?
Вона рвучко обернулася.
— Ти мене проганяєш?
— Саме так!
Вона, мабуть, на знак останнього благання звела на нього великі сині очі, потім зав'язала навхрест свою шотландську хустку, зачекала ще хвилину і вийшла.
— Ти б її вернув, — сказав Фредерік.
— Ще чого!
І Делор'є, якому треба було кудись іти, завернув у кухню, що правила йому й за туалетну кімнату. На плиті, біля пари чобіт, залишалися рештки вбогого сніданку, а на підлозі в кутку валявся згорнутий разом із ковдрою матрац.
— Це доводить тобі, — сказав він, — що я рідко приймаю в себе маркіз! А й справді, без них легко обійтися, та й без інших теж. Ті, котрі нічого не коштують, одбирають час, а це також гроші в іншій формі; я ж не багатий. І потім, усі вони такі дурнуваті! Такі дурнуваті! Невже ти можеш розмовляти з жінкою?
Розсталися вони біля Нового мосту.
— Отже, домовились? Ти принесеш це взавтра, тільки-но отримаєш?
— Домовились! — сказав Фредерік.
На другий ранок, прокинувшись, він отримав поштою банковий чек на п'ятнадцять тисяч франків.
Цей клаптик паперу уявився йому у вигляді п'ятнадцяти лантухів грошей, і він подумав, що з такими грішми зміг би передусім утримувати екіпаж протягом трьох років, замість того щоб продавати його, як буде змушений незабаром зробити, або ж придбати два прекрасні комплекти зброї із золотою насічкою, що їх він бачив на Вольтерівській набережній, і ще багато речей — картини, книжки та стільки букетів, подарунків для пані Арну! Коротко кажучи, все було б краще, ніж ризикувати, ніж марнувати стільки грошей на газету! Делор'є здавався йому самовпевненим, його бездушність, виявлена вчора, охолодила Фредеріка, і він почав уже шкодувати, аж тут, цілком несподівано, ввійшов Арну й важко, ніби чимось пригнічений, сів на край ліжка.
— Що сталося?
— Я загинув!
Цього ж таки дня він повинен був унести в контору Боміне, нотаря на вулиці Святої Анни, вісімнадцять тисяч франків, позичених у якогось Ваннеруа.
— Незбагненне лихо! Адже я дав йому в заставу нерухоме майно, яке все-таки мало його заспокоїти! А він погрожує протестом, якщо не отримає грошей сьогодні після обіду, зараз же!
— А що ж тоді?
— Тоді все дуже просто! Він накладе арешт на моє нерухоме майно. Перше ж оголошення мене зруйнує, і кінець! От би знайти мені людину, котра позичила б цю прокляту суму, — вона б стала на місце Ваннеруа, і я був би врятований! У вас, бува, не знайдеться таких грошей?
Чек лежав на нічному столику, поряд із книжкою. Фредерік узяв книжку і, поклавши її на чек, відповів:
— О Господи! Ні, дорогий друже!
Проте він був безсилий одмовити Арну.
— Невже ви не можете знайти когось, хто погодився б?..
— Нікого! І подумати лишень, що за тиждень я отримаю гроші! До кінця місяця мені винні десь так… п'ятдесят тисяч франків!
— А чи не могли б ви попросити своїх боржників, щоб вернули гроші раніше?
— Та де там!
— Але ж ви маєте якісь коштовності, векселі?
— Нічого!
— Що ж робити? — мовив Фредерік.
— Про це саме я й запитую себе, — відповів Арну. Він замовк і став ходити назад і вперед по кімнаті.
— Боже милий! Ідеться ж не про мене, а про моїх дітей, мою бідолашну дружину! — Потім, відрубуючи кожне слово, додав — Кінець кінцем… я буду рішучий… укладу пожитки… і подамся шукати щастя… сам не знаю куди!
— Це неможливо! — вигукнув Фредерік.
Арну спокійно відповів:
— Як же мені тепер жити в Парижі?
Запала тривала мовчанка.
Фредерік заговорив:
— Коли б ви змогли повернути позичені гроші?
Це не означає, що вони в нього є, — навпаки! Проте ніщо йому не заважає побачитися з приятелями, вжити якихось заходів. І він подзвонив слузі, лаштуючись одягатися. Арну дякував йому.
— Ви потребуєте вісімнадцяти тисяч, правда ж?
— О, мені вистачило б шістнадцяти! Дві з половиною — три тисячі я виручу за столове срібло, якщо Ваннеруа погодиться зачекати до завтра, і кажу вам іще раз, ви можете запевнити кредитора, заприсягнути йому, що за тиждень, навіть, може, днів п'ять-шість гроші будуть повернені. До того ж під них дається застава. Отже, ніякого ризику, ви розумієте?
Фредерік сказав, що розуміє і зараз рушає.
Він залишився вдома, проклинаючи Делор'є, бо йому хотілося дотримати слова і воднораз допомогти Арну.
"А що, коли я звернуся до пана Дамбреза? Але під яким приводом просити грошей? Адже ж це, навпаки, я мав би платити йому за кам'яновугільні акції! А! Та ну його з тими акціями! Я ж не зобов'язаний!"
І Фредерік радів зі своєї незалежності, ніби він одмовив Дамбрезові в якійсь послузі.
"Ну й що, — казав він собі, — адже я на цьому втрачаю, а міг би за п'ятнадцять тисяч франків заробити сто! На біржі трапляється таке… Отже, якщо я нехтую одним, то хіба я не вільний? А потім, Делор'є може й зачекати! Ні, ні, це негаразд, піду до нього".
Він глянув на годинника.
"Ну, не пече! Банк зачиняється лише о п'ятій годині!"