Якось вона дуже налякалася: несподівано до них підійшов якийсь чоловік і показав їй у скриньці трьох гадюк. Вона припала до Фредеріка; він був щасливий, бачачи її слабкість і відчуваючи власну силу, щоб її захистити.
Того ж таки вечора вони пообідали в готелі на березі Сени. Їхній стіл був біля вікна, Розанетта сиділа навпроти Фредеріка, і він милувався на її тонкий білий носик, відкопилені губки, на її ясні очі, пухнасте каштанове волосся, гарний овал обличчя. Сукня з небіленого фуляру щільно облягала її трохи похилі плечі, а руки в гладеньких манжетах різали, наливали напої, вихалися над скатеркою. Їм подали курча із простертими крильцями й лапками, матлот із вугрів у череп'яній мисці, терпке вино, черствий хліб, позублені ножі. Все це побільшувало їхню втіху, навівало якусь ілюзію. Їм трохи не здавалося, ніби вони під час свого медового місяця подорожують по Італії.
Перед від'їздом вони пішли прогулятися берегом Сени.
Ніжно-блакитне небо округлювалося, неначе баня, спираючись обрієм на зубчаті верхів'я лісу. Навпроти, за лугом, видніла дзвіниця сільської церкви, а ген-ген, ліворуч, дах будинку червоною плямою відбивався в річці, яка здавалася нерухомою на всій довжині свого закруту. Проте очерет нахилився, і вода легенько коливала повтикувані над берегом жердини, на яких сушилися розвішені сіті; тут же була лозова верша і стояло два-три старі човни. Біля заїзду дівчина в солом'яному брилику тягала відрами з криниці воду; щоразу, коли відро підіймалося, Фредерік із незбагненною радістю прислухався до брязкотіння ланцюга.
Він не сумнівався, що буде щасливий до кінця своїх днів, — таким природним здавалося його щастя, так нерозривно воно пов'язувалось із його життям та з особистістю цієї жінки. Йому хотілося говорити їй ніжні слова. Вона ласкаво відповідала йому, ляскала по плечу, і його чарувала несподіваність її пестощів. Тепер він одкривав у ній зовсім нову красу, що, може, була лише відблиском довколишнього світу чи, зрештою, викликана його потаємною сутністю.
Коли вони відпочивали серед поля, він клав голову їй на коліна, в затінок її парасоля; або вони обоє лягали ницьма на траву, обличчям одне до одного, поринали поглядом у зіниці, збуджуючи взаємну жагу, а вгамувавши її, приплющували очі й мовчали.
Часом десь віддаля линув до них гуркіт барабана. Це по селах били тривогу, закликаючи йти на захист Парижа.
— А! Це повстання! — казав Фредерік із зневажливим жалем; усі ці заворушення здавалися йому жалюгідними проти їхньої любові й вічної природи.
І вони говорили про абищо, про речі, які й так були їм відомі, про людей, котрі їх не цікавили, про безліч дрібниць. Вона розповідала йому про свою покоївку та свого перукаря. Якось вона, прохопившись, сказала, скільки їй років, — двадцять дев'ять; вона старіє.
Бувало, несамохіть, вона вибовкувала подробиці про своє життя. Вона "служила продавщицею в крамниці", їздила до Англії, починала готуватися в актриси; усе те не мало жодного зв'язку, і Фредерік не міг скласти якогось цілісного враження. Вона розповіла й більше, — якось, коли вони сиділи під платаном на схилі лугу. Внизу, край дороги, босе дівча із запилюженими ногами пасло корову. Помітивши їх, воно підійшло попросити милостиню; однією рукою пастушка притримувала драну спідничку, а другою чухала чорне волосся, яке скидалося на перуку часів Людовіка XIV і обрамлювало її смугляве личко, осяяне сліпучим блиском оченят.
— Згодом вона буде гарненька, — сказав Фредерік.
— Якщо їй поталанило й вона не має матері! — зауважила Розанетта.
— Що? Чому?
— Авжеж. Якби в мене не було матері, я б…
Вона зітхнула й почала розповідати про своє дитинство, її батьки були прядильниками в Круа-Русс. Вона працювала в батька підмайстром. Бідолаха тягнувся, вибиваючись із останніх сил, а жінка їла його їдьма і все збувала, аби тільки піти напитися. Розанетта ніби зараз бачила їхню кімнату, розставлені попід вікнами верстати, на пічці казан із супом, ліжко, пофарбоване під червоне дерево, навпроти — шафа і темна комірчина, де вона спала до п'ятнадцяти років. Нарешті з'явився якийсь пан, гладкий, лице бурого кольору, повадки святоші, весь у чорному. Він переговорив з матір'ю, і через три дні… Розанетта зупинилась і кинула погляд, сповнений безсоромності й гіркоти:
— Все сталося! — Потім, відповідаючи на мимовільний жест Фредеріка, повела далі: — Він був одружений і боявся скомпрометувати себе вдома, тож мене відвели в окремий кабінет ресторану і сказали, що я буду щаслива, дістану добрий подарунок.
Перше, що мене здивувало, коли я переступила поріг, був позолочений канделябр на столі, де стояло два прибори. Вони відбивалися в дзеркальній стелі, а стіни були обтягнені голубим шовком, і кімната скидалася на альков. Це мене приголомшило. Ти ж розумієш: бідне дівча ніколи нічого не бачило! Хоч мене й засліплював той блиск, проте було страшно. Хотілося піти геть, але я залишилась.
Перед столом був лише диван. Я сіла на нього і так і потонула — такий він був м'який! Калорифер з-під килима дихав на мене теплом, і я сиділа, ні до чого не торкаючись. Лакей, що стояв навпроти, умовляв мене поїсти. Він одразу налив мені повну склянку вина. В мене закрутилася голова, я хотіла відчинити вікно, але він сказав: "Ні, мадмуазель, не можна". І пішов собі. На столі було повно всякої всячини, про яку я й уявлення не мала. Проте ніщо мені не подобалося. Тоді я припала до вазочки з варенням і все чекала. Не знаю, що йому заважало прийти. Було досить пізно, десь близько півночі, і я знемоглася, чекаючи. Я взялася збивати подушки, щоб краще вмоститися, і під руку мені попало щось похоже на альбом, ніби зошит; це були непристойні малюнки… Я заснула над ними, коли він прийшов.
Вона опустила голову й задумалася.
Довкола шамотіло листя, в густій траві похитувалася велика наперстянка, на галявину лилося хвилями світло, лише зрідка, скубучи травку, порушувала тишу якась корова, котрої тепер їм було вже не видно.
Розанетта пильно дивилася просто себе в одну точку; ніздрі у неї тремтіли. Фредерік узяв її руку.
— Скільки ти вистраждала, люба, бідолахо!