Пам'яті матері моєї,
бо їй першій усміхнувся я
ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний "власний кореспондент".
Різниця тільки та, що всякий "власний" пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце "капітального ремонту".
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім "клунка". А клунок — так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й "враження"…
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що "пру" я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
— Чорти їх тут носять!
Але спасибі "чортам". Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.
Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…
* * *
Бам! Бам! Бам!.. Сіп!
— Ох! (це я так).
Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у "далі".
Там я й прикипів…
А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у "далі". Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.
Звідси й "ох!".
"Прощавай, — подумав, — Харків!"
* * *
Пахло потом… Пахло молоком (коров'ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!
— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу "з горілки" вмер.
І таки правду казав.
Бо справді: "Різні на світі запахи бувають"… Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.
Весняні запахи…
…Сиділа на "грудях моїх", мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.
Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.
А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…
А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…
А за вікном:
…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?
Так то ж за вікном!
А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..
* * *
Оця моя "смичка з селянством" тривала три прольоти.
Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:
"До селянства слід підходити вміючи, інакше замість "смички" казнащо матимемо".
Праведні слова. Іменно "підходити" й іменно "вміючи".
А я "підліг під селянство", і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.
І замість "смички" получилось саме "ох!".
* * *
Через три прольоти — останній "маїех" и. ирокою основою по моєму череву, останній "гуцик", а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє "ох"…
З мене встали…
Війнуло спідницями…
Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.
Щось ухопило мене за голову й з криком: "Дивись! А я думала — глечик!" — кинуло.
Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…
Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: "Що, мовляв, проїхався?!"
"Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:
Ой поля, ви, поля,
Мати рідна — земля…
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс…
А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло".
* * *
Мерефа… Єзерська… Бірки…
У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:
— А як ви гадаєте — без віри жити можна?
Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.
— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:
Возбранний уєводі побідительная.
Безпалівка! Фініш, значить!
А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.
Гомільшу знаєте?
Ні?
Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…
Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.
Так і дійдете.
Ось уже й Пасіки недалечко… От і школа… — Трррр!.. Приїхали…
ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!
Село і серце — відпочине.
Т. Шевченко
І
Ох і харрашо ж на селі!
Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник…
Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне… Ох і харашо ж на селі!
Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse[6] село. Так оте perse село ви знаєте?
Ох і хароше село!..
Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.
Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: "Ойойой! А вже сонце височенько!" І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.
Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: "Та вона "руська"! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні". Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: "І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися…"