Що за людина?.. Вовк — і той був смирніший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є.
Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану.
Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не за гальмував, і я ледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці, єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фари били по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків. Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:
— Ти мій номер бачив?
— Ні, дядьку, не бачив, — сказав я, не розуміючи, чого він про це питає. Номера я справді не бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.
— Тобі до емтеесу? — знову спитав шофер.
— До емтеесу. У нас сьогодні практика, — крикнув я.
— Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стояти ніколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду. Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася з базарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорога падала в яр.
— Давай! — крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побіг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи і силкуючись проштовхнути в грудях хоч ковток повітря — так забило дух — бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, і вогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.
Перше, що я почув, опритомнівши, — жіночий голос. Жінка говорила дуже швидко, аж захлиналася!
— Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну — чорніє щось на дорозі. Зразу злякалася та — назад у двір. Тоді таки насмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж. Збігала, покликала матір, занесли його в хату — легенький, як пір'їночка. І стогне — страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так ото покалічив, сердегу... О, дивіться: розплющився!
В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що то наша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізної бочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всій майстерні.
Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав до лоба щось холодне. "Сніг..." — упізнав я. І чув, як по моїх щоках за комір, по плечах і грудях .стікають крапельки води й лоскочуться. Ніде не боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік — ногу, половину грудей, плече — ніби ножем полоснуло, а в голові закалатав глухий дзвін.
— Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, — лагідно на казав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.
— Васи'... — сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. — То — Фріц... Я козирок бачив...
— Який Фріц? — спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
— Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
— А який номер — не помітив? — Майстер нахилився ще ближче. — Хоч одну цифру?
— Я знаю номер! — вигукнув Силка, — Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18. Точно! Я запам'ятав. Він ще тоді за нами ганявся…
Майстер підвівся.
— Староста!
— Я! — Гришуха виструнчився.
— Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!
— Зробимо, товаришу майстер, — сказав Гришуха, ніби аж весело, — Од нас не втече.
І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав; "Од них — не втече..."
— І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню, — сказав майстер.
— Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.
— Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає. Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі.
Дивлюся, а в грудях тисне щось — отак недуже, м'яко...