— "Макітри" не потребуєте, "печериці"? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так? — сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.— Ото я тим згризлася! — пищала, кидаючись на всі боки.— Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,— додала, збиваючи злорадно п’ястуки докупи,— завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе "дзестру" [3] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете — не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?
Вона перебігла голосом цілу шкалу.
— Овва! — сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова противниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.
Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось подавалося, що щось важило на противний бік. Вона віддихала важко. Затиснула зуби та пронизувала противницю страшними очима.
— Ви старша від мене жінка,— тягла далі роз’юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти високої "куми" й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.— Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати "вовчиху" з її Сандою, що їй відхочеться визивати "макітри" та "печериці". От так! А ваш Юзько таки візьме мою дитину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!
Сього було для Зої вже забагато.
— А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?
— А я не мама? — спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.— На таке я вже піду й до суду, бо...— і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в однаковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов веретено, й лютувала перед нею.
Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись головою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:
— Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.
Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:
— Я тут. А ти чого тут?
— Почуєте.
Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік голови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з відтінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:
— Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою роботу й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим часом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, найкращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мовчить. Я ходив на село до двірника й оповів, що сталося. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як найде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...
Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким поглядом глянула на сина і знов повернулась до противниці.
— Я йду,— сказала беззвучним голосом,— але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша "макітра" поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! — скричала, як божевільна.
"Макітрина" мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...
І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?
І Зоя вибухла тяжким риданням...
* * *
Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.
— Хлопці! — казав зворушеним, низьким голосом.— Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіцерів, робив, де що кому обіцяв,— раз був вояк! А чи нарешті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть настільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко...
І замовк.
— І з Миколою не було ліпше,— обізвався один із камратів.
— Юзько тепер її мізинчик! — сказав другий.
— Вона його все ліпше любила,— замітив третій.