11.00. Дзвінок Алоїса, який — я відчув це вперше, а ми знайомі двадцять років — був схвильований і наляканий. Він сказав, що я повинен негайно вернутися, аби виступити його поручником в одній дуже дражливій справі. Він має зараз виголосити доповідь, потім обідати з підприємцями, далі вести дискусію, а ввечері брати участь в одній дружній зустрічі, але між 7.30 і 9.30 він може приїхати до нас додому, звідки вже й подасться на оту дружню зустріч.
11.30. Труда так само вважає, що ми повинні негайно виїхати й заступитися за Катаріну. З її іронічної усмішки бачу, що у неї вже готова (як, зрештою, й завжди) відповідна теорія про Алоїсові ускладнення.
12.15. Замовив квитки, склав речі, сплатив за рахунком. Після неповних сорока годин відпустки беремо таксі до І. Там від 14.00 до 15.00 перечікували на аеродромі туман. Довга розмова з Тру дою про Катаріну, до якої — Труда це знає— я дуже прив'язаний. Згадували й про те, як ми підбадьорювали Катаріну, щоб вона не була такою скутою, щоб забула про своє нещасливе дитинство та невдалий шлюб. Про те, як ми старались побороти її гордість, коли заходила мова про гроші, та надати їй з нашого рахунку дешевшу позику, ніж у банку. Навіть наше пояснення, що, коли вона замість 14 %, які бере банк, дасть нам 9 %,— а це зовсім не принесе нам збитку, зате вона заощадить чимало грошей,— її не переконало. Ми ж бо так зобов'язані їй: відколи вона, завжди спокійна й привітна, дуже ощадно веде наше господарство, не тільки значно поменшали наші видатки,— вона надала нам обом змогу цілком присвятити себе роботі, що навряд чи можна перевести на гроші. Вона звільнила нас від п'ятирічного безладу, що так обтяжував наш шлюб і нашу роботу.
А що туман не рідшав, ми близько 16.30 вирішуємо їхати поїздом. За Трудиною порадою я не телефонував Алоїсові Штройбледеру. Дістаємося на таксі до вокзалу, де встигаємо на поїзд о 17.45 на Франкфурт. Поїздка препоганюща — нудота, нервозність. Навіть Труда поважна й схвильована. Вона передчуває велику біду. Геть виснажені, робимо пересадку в Мюнхені, де беремо місця в спальному вагоні. Ми обоє завбачаємо прикрощі з Катаріною й, через неї, неприємності з Людвігом та Штройбледером.
23
У суботу вранці, геть виснажені й змордовані, вони вже на вокзалі, місто все ще по-карнавальному веселе, і відразу на пероні — ГАЗЕТА: знов на першій шпальті Катаріна, цього разу вона спускається в супроводі службовця кримінальної поліції в цивільному сходами поліційного управління.
€ НАРЕЧЕНА ВБИВЦІ ВСЕ ЩЕ ВПИРАЄТЬСЯ! ЖОДНИХ ВІДОМОСТЕЙ ПРО МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ ГЕТТЕНА! ПОЛІЦІЯ В ПАНІЦЬ.
Труда купила один примірник, і вони мовчки поїхали в таксі додому, а коли він, поки Труда відмикала двері, розраховувався, таксист, тицьнувши пальцем на ГАЗЕТУ, мовив: с Там і про вас написано, я вас одразу впізнав. Адже ви адвокат і роботодавець цієї хвойдочки". Він дав забагато чайових, і водій, чия усмішка була зовсім не така зловтішна, як голос', відніс валізи, сумку та лижі до передпокою, привітно мовивши на розстання: "Бувайте!"
Увімкнувши кавоварку, Труда милась у ванній. ГАЗЕТА лежала на столі у вітальні, і там же — дві телеграми: одна від Людінга, друга від Штройбледера. Від Людінга: "М'яко кажучи, розчаровані відсутністю контакту. Людінг". Від Штройбледера: "Не можу повірити, щоб ти мене підвів. Негайно чекаю дзвінка. Алоїс."
Була саме восьма година п'ятнадцять хвилин — майже точно той час, коли Катаріна подавала сніданок: завжди гарно накритий стіл, квіти, свіжа скатертина й серветки, хліб, булочки, мед, яйця і кава, а для Труди — грінки та апельсиновий джем.
Навіть Труда, принісши кавоварку, тарілочку сухих хлібців, мед і масло, стала майже сентиментальною. "Ніколи більше так не буде,— мовила вона,— ніколи. Доконають дівчинку. Якщо не поліція, то ГАЗЕТА, а коли ГАЗЕТА втратить до неї інтерес, за неї візьмуться люди. Іди сюди, спершу прочитай ось це, а далі вже телефонуй панам відвідувачам". Він прочитав:
"ГАЗЕТІ, яка завжди старається якнайдокладніше інформувати вас, пощастило зібрати нові дані про вдачу Блум та її туманне минуле. Репортерам ГАЗЕТИ вдалося розшукати тяжко хвору матір Катаріни Блум. Спершу вона поскаржилась, що дочка давно не навідувала її. Потім, ознайомлена з неспростовними фактами, сказала: "Гак і мало статися, цим і повинно було скінчитися*. її колишній чоловік, простодушний робітник-текстильник, з яким Блум розлучена, бо зловмисне кинула його, з іще більшою готовністю поінформував ГАЗЕТУ. "Тепер,— сказав він, ледве стримуючи сльози, я врешті знаю, чому вона втекла від мене. Чому кинула мене. Ось що вона виробляла. Тепер мені все зрозуміло. їй було не досить нашого скромного щастя. їй кортіло здертися вище, а де ж чесному, скромному робітникові взяти "порше"? Може (мудро додав він), ви перекажете читачам ГАЗЕТИ мою пораду: ось тут і кінчаються хибні уявлення про соціалізм. Я питаю вас і ваших читачів: яким чином служниці дістаються такі багатства? Адже чесно їх не заробиш. Тепер я знаю, чому завжди боявся її радикальності й ворожого ставлення до церкви, і я благословляю рішення Всевишнього не дарувати нам дітей. А коли я до того ж дізнаюся, що пестощі вбивці й грабіжника були їй любіші за мою нехитру відданість, то з'ясовується і цей бік справи. І все ж я хочу закликати її: моя маленька Катаріно, краще б ти залишилася зі мною. За якісь роки ми б також розжилися на статки і невелику машину; я, звичайно, ніколи не зміг би запропонувати тобі € порше"* а тільки скромне щастя, що його може дати чесний трудівник, який не довіряє профспілкам. Ох, Катаріно..."
На останній сторінці під заголовком "Подружжя пенсіонерів вражене, але не здивоване" Блорна побачив відкреслену червоною рискою шпальту:
"Пенсіонер, штудієндиректор д-р Бертольд Гіперц і пані Ерна Гіперц вражені діяльністю Блум, але "не особливо здивовані". Співробітниця ГАЗЕТИ розшукала їх в Лемго у заміжньої дочки, яка керує там санаторієм; філолог-антич-ник і історик Гіперц, у якого Блум працює три роки, сказав: "Радикальна у всіх відношеннях особа, яка нас хитро обдурила".
(Гіперц, якому потім зателефонував Блорна, присягався, що сказав таке: "Якщо Катаріна радикальна, то вона радикально послужлива, хазяйновита й розумна,— чи, може, я дуже вже помиляюсь, але ж у мене сорокарічний досвід педагога, і я рідко помилявся").