— Ще б то ні!
— А тепер можеш йти спати. Тебе тут не треба. Пішла я. Але не сплю. "От чоловік, — гадаю собі. —
Яка я нікчемна, ніби ворожка, ніби пиячка, що я таке? А він мені свої маєтки довірив. Добив він мене тим. Сліди б я його цілувала, на край світа пішла б, куди б не казав* Плачу..."
Аж нараз: "Ту, ту, ту!" — вони!
Позлазили з коней, добуваються.
— Відчини, а то виважимо двері! Тихо.
— Відчиняй, сякий-такий сину! Тихо.
— Не хочеш по добру, так на тобі! — і посипалися кулі в двері.
Кинулася я до світлиці, і одна мені попри саме вухо, як той чміль прожужжала. Входжу, а старий з рушницею вже коло вікна. Відчинив кватирку.
— Я тую хату збудував, і поки я живий, ворог до неї не ввійде!
Примірився і — грим! і — грим! і — грим! А стрілець був добрий. Таких тепер нема. Ні одна куля не хибила.
Остатну для себе лишив. І тая не завела...
Що дальше — не потрібую казати.
То був хлоп, то був господар, то був лицар!..