— А Фіно продасть свою газету міністрам, коли вони добре заплатять, як він продає свою хвалу пані Батьєн, приносячп їй у жертву мадмуазель Віржіні й доводячи, що капелюшки пані Бастьєн кращі за ті, які газета ще вчора хвалилаї — вигукнув Люсьєн, пригадавши сцену, свідком якої був.
— Дурень ви, хлопче, — сухим тоном відповів Лусто. — Ще три роки тому Фіно писав проспекти по десять франків за штуку, ходив у чоботях без підметок, обідав у Та— бара за вісімнадцять су, і одяг держався на ньому якимсь дивом, незбагненним, як непорочне зачаття. А тепер Фіно — власник газети вартістю в сто тисяч франків, завдяки платним, але вигаданим передплатникам і передплатникам дійсним та ще непрямим податкам, які стягує його дядько, він заробляє за рік двадцять тисяч франків, він щодня розкішно обідає, ось уже місяць їздить власним кабріолетом, нарешті завтра він стане на чолі тижневика, дістане задарма шосту частину його паїв, у нього буде місячна платня п’ятсот франків, і ще тисячу франків вія матиме за дармові статті, які оплатять йому компаньйони. Ви перший, якщо Фіно пообіцяє вам гонорар у п’ятдесят франків з аркуша, охоче віддасте йому три статті безкоштовно. Право судити Фіно ви здобудете лише в тому разі, коли досягнете рівного з ним становища, бути суддею може лише рівний. Якщо ви беззастережно станете виконувати його накази, якщо ви нападатимете, коли Фіно вам звелить: "Нападай!", і славословитимете, коли він накаже: "Славослов!", то перед вами відкриється блискуче майбутнє! І коли ви схочете комусь пом— ститись, то зможете розшматувати свого друга чи ворога одним тільки словом, щодня повторюваним у нашій газеті, для цього вам треба лише сказати мені: "Лусто! Зітри цю людину на порох!" А остаточно ви знищите свою жертву великою статтею в тижневику. І нарешті, якщо справа для вас дуже істотна, Фіно, якщо ви вже стапсте необхідним, дозволить вам завдати останнього смертельного удару в огляді з десятьма-дванадцятьма тисячами передплатників.
— То ви гадаєте, що Флрріна схилить свого моска— тельппка на цю . оборудку? — спнтав приголомшений Люсьєн.
— Певен. Ось і антракт. Зараз я підійду до неї, скажу два слова, і все буде залагоджено ще цієї ночі. Фло— ріна позичить мого ума, а при її умі для цього досить одного уроку.
— А цей статечний товстосум, що сидить павпроти пас і, роззявивши рота, милується Флоріною, звичайно, й гадки не має, який готується замах на його тридцять тисяч!
— Що за дурниці! — скрикнув Лусто. — Бракує лише сказати, що ми хочемо пограбувати його! Якщо уряд купить газету, то через півроку москательник замість своїх тридцяти тисяч матиме п’ятдесят. І хай навіть його зовсім не цікавить газета, зате його цікавлять успіхи Флорінп. Бо коли стане відомо, що Матіфа і Ка— мюзо — співвласники тижневика (вони, звичайно, поділять паї), в усіх газетах з’являться статті, прихильні до Флоріни й Коралі. Флоріна стане знаменитістю, може навіть дістане ангажемент у інший театр на дванадцять тисяч франків. І Матіфа заощадить тисячу франків на місяць, яку інакше він витратив би на обіди й подарунки журналістам. Ви не розумієтесь ані на людях, ані на справах.
— Бідолаха! — мовив Люсьєн. — Він наперед смакує радощі ночі!
— А замість того, — сказав Лусто, — Флоріна докучатиме йому, аж поки він заприсягнеться, що відступить Фіно шосту частину паїв. Я завтра ж стану головним редактором і матиму щонайменше тисячу франків на місяць. От і кінець моїм злидням! — вигукнув Флорінин коханець.
Лусто вийшов, покинувши Люсьєна приголомшеного, зануреного в безодню думок: поет побачив світ навиворіт — тобто таким, який він є. Після того як у Дерев’яних галереях для нього відкрилися лабіринти книжкової торгівлі і кухня слави, після того як він побував за театральними лаштунками, поет побачив зворотний бік совісті, роздивився, як рухається машина паризького життя, механізм суспільства. Милуючись Флоріною на сцені, він позаздрив Лусто. І за якусь мить уже забув про Матіфа. В такому стані поет пробув невизначений час, може, хвилин п’ять. Але то була ціла вічність. Жагучі думки бентежили його душу, достоту так, як почуття розпалювались від видовища актрис із любострасними, підведеними очима, з блискучими плечима в знадливих баскіпах карколомного крою, в куценьких пишних спідничках, які відкривали ноги в червоних із зеленими стрілками панчохах, натягнутих так, що весь партер не міг дивитися на тпх дівчат без хвилювання. Дві спокуси плавали двома потоками, як оті дві річки у повінь, що прагнуть злптися в одну. Ці спокуси пожирали поета, поки він сидів у кутку ложі, спершись ліктем на червоне оксамитове бильце, звісивши руку і втопивши очі в завісу; і ще дужче піддавався він чарам цього життя з його грою світла та тіні, що воно, як фейєрверк, засяяло посеред темної ночі його життя — працьовитого, одноманітного, похмурого. Але раптом чийсь закоханий погляд, проникнувши крізь театральну завісу, опалив неуважні очі Люсьєна. Поет пробудився від свого заціпейіння і зустрів полум’яний погляд Коралі. Він опустив голову й побачив Камюзо, що в ту саму хвилину заходив у ложу навпроти. Цей меценат був гладкий і благодушний торговець шовком із вулиці Бурдонне, член комерційного суду, батько чотирьох дітей, удруге одружений багатій, що мав вісімдесят тисяч ліврів ренти; йому було вже п’ятдесят шість років, сиве волосся шапкою лежало па його голові; увесь його вигляд свідчив про святенницькі наміри і водночас про тверду рішучість якомога веселіше прожити свої останні роки, підвівши наприкін— ді життя добрячий підсумок любовним утіхам після тисячі й одної прикрості на діловому терені. Чоло кольору свіжого масла, рум’яні, як у відгодованого ченця, щоки, здавалося, не могли вмістити його невтримної радості, Камюзо був тут без дружини, він чув оглушливий плескіт, що знявся звідусіль при появі Коралі. В Коралі зосереджувався весь гонор багатого буржуа, він розігрував при ній старосвітського вельможу. В ту хвилину йому здавалося, ніби він поділяє успіх актриси і поділяє його ло праву, бо він оплатив його. Цю поведінку Камюзо схвалював самою своєю присутністю його тесть, дідок із .напудреним волоссям, веселоокпп, проте вельми поважний. В Люсьєні знову прокинулась огида; він згадав своє ічисте, піднесене кохання до пані де Баржетон, що надихало його життя весь той рік. І поетична любов розгорнула свої білі крила — тисячі спогадів обступили блакитними обріями великого ангулемця, і він поринув у мрії. Завіса піднялася. На сцені були Коралі й Флоріна.