1 Тут: цілком, який він є (іт.).
звати? Люсьєн! Він вродливий, він поет, і, що для нього важливіше, — він розумний; і ось він уже хоче вступити у брудний вертеп продажної думки, іменований газетами, де він розтринькає свої найкращі задуми, висушить мозок, зіпсує душу, ступить на шлях анонімних підлот, які в словесній війні заміпяють воєнні хитрощі, грабунки, підпали і переходи в табір супротивника — як ото заведено в кондотьєрів. А коли він, як тисячі інших, змарнує свій прекрасний талант задля вигоди пайовиків газети, ці торговці трутизною покинуть його вмирати з голоду, коли він проситиме пити, або від спраги, коли він захоче їсти.
— Дякую, — сказав Фіно.
— Та, боже мій, я знав усе це, — сказав Клод Вінь— йон, — і все ж таки я на каторзі, а поява нового каторжника мене тішить. Блонде і я, ми вищі за тих, хто наживається на наших талантах, а проте вони завжди нас визискуватимуть. Бо в нас під розумом б’ється серце, бо нам бракує нещадної волі експлуататора. Ми ледачі, ми любимо споглядати, мріяти, а вони, розбестивши наш мозок, нас же потім звинуватять у безпутстві.
— Я гадала, що ви будете веселіші! — вигукнула Фло— ріна.
— Флоріна має рацію, — сказав Блонде. — Облишмо лікування громадських болячок тим дурисвітам — державним діячам. Як сказав Шарле: "Плюнути в колодязь? Ніколи!"
— Знаєте, кого мені нагадує Віньйон? — сказав Лусто, кивнувши в бік Люсьєна.— Гладку молодицю з вулиці Пелікан, коли вона каже школяреві: "Мій хлопчику, тобі ще рано сюди ходити..."
Цей дотеп зустріли сміхом, і він сподобався Коралі. Купці, слухаючи, пили та їли.
— Що за нація — добро і зло вживається в ній! — сказав посол герцогові де Реторе. — Панове, ви марнотратці, які не в змозі проциндрити свої скарби.
Отже, доля потурбувалася, щоб Люсьєна не раз остерегли па слизькому шляху, що вів до безодні. Д’Артез показав поетові інший, благородний шлях праці й намагався розбудити в ньому почуття, які змітають усі перешкоди. Сам Лусто з егоїстичною метою пробував відштовхнути його від журналістики, малюючи газетярів і літераторів у справжньому світлі. Люсьєн не хотів вірити в таке глибоке розтління, але віп чув зойки журна
лістів, що оголювали свої виразки, він бачив, як вони працюють, бачив, як анатомують свою годувальницю, і знав, яким вони уявляють своє майбутнє. Того вечора світ журналістики постав перед пим таким, який віп є. Перед ним розкрилась уся глибина паризької розтліп— ності, так влучно охарактеризованої Блюхером, але віп не сахнувся від страшного видовиська, він у захваті втішався дотепним товариством. Під дамаською крицею своїх пороків, під блискучим шоломом холодного аналізу ці надзвичайні люди таїли в собі якийсь чар і були йому мпліші від поважних і суворих членів Братства. До того ж тут уперше він спізнав принаду розкоші і владу плотських утіх; тут прокинулися його примхливі інстинкти, тут він уперше пив добірне вино, куштував вишукані страви багатої кухні, тут він зустрів у товаристві журналістів посла, герцога та його танцівницю, і обидва вельможі віддали належпе страшній потузі газетної братії; Люсьєіг відчував неподоланне бажання панувати в цьому світі панів, він почував у собі силу взяти над ними гору. Нарешті тут була Коралі, ощасливлена його недбалими словами, він дивився на неї прп світлі бенкетних свічок, крізь пару від страв і тумап сп’яніпня, й вона здавалася йому самою досконалістю, кохання зробило її ще гарнішою! А ця дівчина й без того була найпривабливішою і пайвродливішою з-поміж паризьких актрис. Братство, цей небосхил благородного розуму, мусило померкнути перед такою сильною спокусою. Гонор, притаманний усім письменникам, був підлещений схваленням знавців: адже Люсьєна розхвалили самі його майбутні суперники! Два такі тріумфи, як успіх статті і перемога над Коралі, могли запаморочити і не таку юну голову. Поки точилася розмова, всі багато їли і ще більше пили. Лусто, сусід Камюзо за столом, двічі чи тричі непомітно для всіх підлив йому до вина вишневої горілки й під’юджував пити його. Він так спритно все це проробив, що купець нічого не зауважив, хоч і вважав себе в застіллі не меншим хитруном, аніж журналісти. Коли був поданий десерт і гості взялися за шампанське й лікери, дотепи набули надто грайливого характеру. Дипломат, людина досвідчена, як тільки почув перші вольнощі, подав знак герцогг )і й танцівниці, що тут може дійти й до розгнузданих сцен, які завершать оргію. Всі троє зникли. Помітивши, що Камюзо п’яний як чіп, Коралі та Люсьєн, що за вечерею поводились,
як закохані підлітки, збігли сходами й сіли в фіакр. Камюзо лежав під столом, і Матіфа подумав, що його приятель зник разом з актрисою. Він покинув своїх гостей пити, курити, сміятись і сперечатись, а сам пішов за Флоріною в її спальню. Світанок застукав зненацька тих, хто ще тримався, власне, одного Блонде, невгамовного питця, — він один був спроможний говорити й проголосив, звертаючись до всіх поснулих, тост за рожевоперсту Аврору.
Люсьєн не звик до паризьких оргій; поки вони спускалися сходами, він ще був при розумі, але на свіжому повітрі геть сп’янів і сп’янів огидно. Коралі та її покоївка мусили втягти поета на другий поверх чудового будинку на вулиці Вандом, де жила актриса. На сходах Люсьєн трохи не зомлів, і йому стало зовсім погано.
— Береніко! Швидше чаю! Приготуй чаю! — крикнула Коралі.
— Дарма, це від повітря! — белькотів Люсьєн. — Адже я ніколи стільки не пив.
— Бідолашний хлопчик! Він невинний, як ягня, — казала Береніка, товста нормандка, настільки ж бридка, наскільки Коралі була вродлива.
Кінець кінцем Люсьєн, сам того не тямлячи, опинився в ліжку Коралі. З допомогою Береніки актриса любовно й ніжно роздягла свого поета, як мати роздягає дитину.
— Та дарма, це повітря. Дякую, мамо, — зпай белькотів Люсьєн.
— Як гарно він каже "мамо"! — скрикнула Коралі, цілуючи його волосся.
— Яка радість любити такого янгола, панночко! Де ви його зловили? Я й не думала, що чоловік може бути такий вродливий, — сказала Береніка.
Люсьєнові хотілося спати, він не тямив, де він, і нічого не бачив. Коралі піднесла йому випити кілька чашок чаю, потім дала спокій.