Люсьєн на прохання Луїзи, чарівної Лаурл де Растіпьяк та єпископа знову розбудив увагу, прочитавши контрреволюційні "Ямби"; чимало слухачів не втямили змісту вірша, але, захоплені палкістю декламування, теж плескали в долопі. Є люди, на яких крик впливає збудливо, як міцні напої на горло. Коли подали морозиво, Зефіріна послала Франсіса подивитись на книжку і сказала своїіі сусідці Амелі, що вірші, які читав Люсьєн, надруковані.
— Нічого дивного, — сказала Амелі, і на обличчі в неї відбилося задоволення, — адже пан де Рюбампре працює в друкарні. Це ж те саме, — вела вона, дивлячись на Лолотту, — якби гарна жінка сама собі шила сукпю.
— Він сам надрукував свої вірші, — почали перешіптуватися жінки.
— Чому ж він тоді називає себе паном де Рюбампре? — обурився Жак. — Якщо дворянин стає простим робітником, він повинен перемінити своє ім’я.
— Він зрікся свого міщанського прізвища, — сказала Зізіна, — і взяв прізвище матері-дворянки.
— Якщо ті вірші надруковано, то ми й самі грамотні, щоб їх прочитати, — сказав Астольф.
Тупість цих людей так усе заплутала, аж Сікстові дю Шатле довелося пояснити недоумкуватим гостям, що Люсьєнові вступні слова — то не якісь там ораторські хитрощі і що ці прекрасні вірші належать роялістові Шеньє, братові революціонера Марі-Жозефа Шепьє. Ан— гулемське товариство, за винятком єпископа, пані де Растіньяк та її дочок, які відчули велич тієї поезії, вважало себе одуреним і образилося за таке ошуканство. Зчинилося глухе ремство, але Люсьєн нічого по чув. Відмежований од цього ницого світу, сп’янілий внутрішньою мелодією, він намагався проникнути в її ритми і бачив усі постаті, немов крізь туман. Він прочитав далі похмуру легенду про самогубця, елегію на зразок античної, пройняту величною тугою, тоді ще одну елегію, де є рядок:
Люблю повторювать твої чудесні вірші.
Наостанок він прочитав чудову ідилію під назвою "Неєра". В солодкій задумі, що туманила її зір, одну руку опустивши, а другою неуважно перебираючи пасмо волосся, самітна серед своїх гостей, пані де Баржетон уперше в житті відчула себе перенесеною в стихію, яка здалася їй своєю, рідною. Тож судіть, як прикро вразила її Амелія, що взялася висловити загальну думку гостей:
— Наїс, ми прийшли послухати поезію пана Шардона, а ви нас частуєте друкованими віршами. Хоч вони досить милі, але наші дами з патріотизму полюбляють доморобне вино.
— Вам пе здається, що французька мова мало надається до поезії? — звернувся Астольф до начальника податкового управління. — Як на мене, Ціцеропова проза стократ поетичніша.
— Справжня французька поезія — це легка поезія, поезія пісні, — відповів дю Шатле.
— Наші пісні доводять, що наша мова вельми музикальна, — мовив Андрієн.
— Мені кортить послухати вірші, які занапастили Наїс, — озвалася Зефіріна, — але з того, як вона поставилася до прохання Амелі, не схоже, щоб у неї було бажання дати нам почути бодай один із них.
— Задля своєї ж таки вигоди вона повинна змусити його прочитати власні твори, — сказав Фрапсіс. — Її може виправдати лише талант цього хлопчака.
— Ви бувалий у дипломатичних справах, влаштуйте це для нас, — попросила Амелі пана дю Шатле.
— Нема нічого легшого, — сказав барон.
Колишній секретар для особливих доручень, вдатний
до таких інтриг, підійшов до єпископа і примудрився діяти через нього. На прохання його превелебності Наїс довелось умовити Люсьона, щоб він продекламував який-небудь уривок, що його знає напам’ять. За негай— пий успіх у виконанні доручення барон удостоївся млосної усмішки Амелі.
— Справді, барон людина великого розуму, — сказала вона Лолотті.
Лолотта згадала кисло-солодкий патяк Амелі щодо жінок, котрі самі собі шиють сукні.
— Відколи це ви стали визнавати баронів Імперії? — відказала вона, посміхаючись.
Люсьєп якось спробував обожнити свою кохану в присвяченій їй оді, названій, як і всі оди, що їх пишуть юнаки, закінчуючи колеж. Ця ода, любовно виношена, прикрашена всією пристрастю закоханого серця, здавалася йому єдиним твором, спроможним позмагатися з поезією Шеньє. Він кинув досить джигунський погляд на папі де Баржетоп і сказав: "їй". Потім прибрав гор-
ДОБИТОЇ постави, збираючись продекламувати цього вірша, сповненого марнославства, бо його авторське "я" почувалося вельми впевнено за спідницею пані де Бар— жетон.
І в цю хвилину Наїс під поглядами жінок очима виказала свою таємницю. Незважаючи на звичку правувати цим світом з висот свого розуму, вона пе могла це тремтіти за Люсьєна. Її опанувала тривога, вона поглядом благала поблажливості; потім опустила очі, щоб приховати свою втіху, яка зростала в міру того, як звучали оці рядки:
ї й
Із лона світлого, де в славі променистій Уважні ангели біля господніх ніг Задумливих зірок молитви грають чисті На систрах золотих,—
Білявий херувим, прекраспий і крилатий,
Згасивши боікий блиск на сміливім чолі,
На паперті небео лишав срібні шати І лине до землі.
Він добрі наміри господні розуміє,
Втішає генія у муках нелюдських,
Як люба дівчина, весняні будить мрії В педужих і старих.
Злочипця кличе він до каяття й зізнання,
Шепоче матері: молись, надій не трать.
Він прислухається, як бідарів зітхання До господа летять.
І серед нашого глухого покоління Чудовий посланець живе тепер один,
Та зір його смутний, і з рідного склепіння Очей не зводить він.
Пречистий гостю наш, я здогадався, хто ти І звідкіля прийшов — по по чолі яснім Гне по відсвітах божіїстої чесноти У погляді твоїм,—
Пі, як душа моя, щоб злитися з твоєю,
Летіла зладжена у пристрасті сліпій,—
В кольчузі став зненацька перед нею Архангел огняний.
Ох, бережіться всі, щоб він не бачив, гнівппй,
Як тихий серафим злітає у блакить,
Вечірніх-бо пісстіь благання переливне Він може зрозуміть.
І вп побачите: вони, як побратпмп,
ГІоливуть у глибінь, що ворями ясиимп Створптель паш заткав,—
І вам на їх сліди, як на маяк довічний,
Покаже, в темряві признак шукати звичний,
Кмітливий мореплав.
— Ви зрозуміли підтекст? — сказала Амелі панові де Шатле, грайливо глянувши на нього.
— Такі вірші всі ми пописувалп, коли закінчували колеж, — відповів барон знудженим тоном, що пасував до ролі знавця, якого годі чимось здивувати. — Колись ми поринали в оссіанські тумапи: Мальвіни, Фінгали, туманні привиди, повсталі з могил войовники із зорями над головою. Тепер той поетичний мотлох замінили господом, систрами, ангелами, крильми серафимів, усім цим райським реквізитом, оздобленим слівцями: безмір, нескінченність, самота, розум. Тут і озера, і божественний глагол — такий собі християнізований пантеїзм, подекуди збагачений рідкісними римами, хтозна-звідки повиколу— пуваними, як примари — чари, грація — еманація. Коротше кажучи, ми перемінили широти: були на півночі, а перейшли на схід, але й тут такий самий тумап.