— Читай, синку, — сказав Жером-Нікола Сешар, переводячи п’яний погляд із паперу на сина і з сипа на
папір. — Упевнишся, що я віддаю тобі не друкарню, а скарб.
— "Три дерев’яні верстати іа залізними підпорами, з чавунною плитою для розтирання фарб..."
— Моє вдосконалення, — мовив старий Сешар, перебиваючи сина.
— "...з усім обладнанням: діжками для фарби, валками, столами тощо — тисяча шістсот франків..." Але ж, тату, — сказав Давід Сешар, випускаючи з рук інвентарний опис, — оці ваші верстати — всього-на-всього дрова, не варті й ста екю, ними хіба що в печі протопити.
— Дрова?! — крикнув старий Сешар. — Хе, дрова! Бе— ри-но опис та ходімо вниз. Побачиш, чи ваше хитромудре залізяччя зможе орудувати так, як ці добрі, випробувані старі верстати. Отоді язик тобі не повернеться ганити ці чесні машини, що ходять як ото поштові карети і слугуватимуть тобі все твоє життя, не потребуючи анінайменщого ремонту, ^ова! Та вони забезпечать тобі шматок хліба! Дрова! Твій батько працював на них двадцять років, без них і ти не став би тим, чим ти став.
Батько прожогом метнувся вниз і давіть не спіткнувся па старих, вичовганих, хитких східцях; він одчинив двері з коридора в друкарню, кинувся до першого з верстатів, котрий, як і решта, був тайкома ретельно почищений та протертий мастилом, і показав на дубові бруски, що їх підмайстер наглянсував воском.
— Лялечка, не верстат! — сказав він.
В машині було підготовлене до друку запрошення на весілля. Старий Ведмідь опустив рамку 8 набором на декель, а декеля — на мармур, який подав під верстат; тоді висмикнув шворня, розмотав мотузку, щоб висунути мармур назад, цідняв декель і раму зі спритністю молодого Ведмедя. Верстат під його руками заскрипів так по— чудному, ніби то забриніла віконна шиба, в яку, пролі— таючи, вдарився птах.
— Чи хоч ддин англійський верстат може так працювати? — сказав батько здивованому сипові.
І старий Сешар перебіг від першої друкарської машини до другої, від другої до третьої і по черзі проробив на кожній те саме, однаково вправно. На останній він помітив затуманеним од вина оком пляму, що її залишив недбалий учень; п’яниця круто вилаявся і став полою сюртука терти верстат, як, буває, баришник чистить коня перед тим, як вести його на продаж.
— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребтй тися$ дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я заборЬняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того цлятоґо англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилооя стенгопів! Красненько дякую 8а ваші стенгопи! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо— машини! До того ж чавунні веротати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгопи — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше 8 тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти па залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.
— "Item — читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара..."
Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.
— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитняі Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний} як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба часто ходити.
— "...оцінені на десять тисяч франків", — читав далі Давід. — Десять тисяч, батьку] Та це ж виходить по сорок су за фунт, а пани Дідо новий ціцеро продають усього по тридцять шість! Ціна вашим вухналям десять су за фунт — як свинцевому брухтові!
— Вухналі? Отак ти навиваєш батарди, куле, рондо пана Жілле, колишнього імператорського друкаря? Та цим шрифтам ціна — шість франків за фунт! Вершина граверного мистецтва! П’ять років тому куплені, а подивись, блищать, як новісінькії
Старий Сешар схопив кілька пакунків шрифту, який ще не був у вжитку, і покавав їх синові.
— Я не проходив усяких там наук, не годен ні читати, ні писати, та в мене досить кебети, аби збагнути, що шрифти твоїх панів Дідо походять од курсивів фірми
Жілле. Ось глянь-но, яке рондо! — сказав він, витягуючи 8 каси літеру М круглого цицеро, досі невживаного.
Давід упевнився, що сперечатися з батьком г— марна річ. Треба було або на все погоджуватися, або від усього відмовитися, сказати "так" або "ні". Старий Ведцідь заніс до опису геть усе до останньої мотузки, на якій розвішують папір. Найнікчемніша гранка, дощина, миски, щітка для миття форм — усе було оцінено з дбайливістю окупаря. Загальна сума разом із патентом на звання друкаря та всіма замовленнями сягала тридцяти тисяч франків. Давід замислився, чи може з того бути якесь пуття. Помітивши, щр син мовчить, збитий тією сумою в панте— лику, старий Сешар занепокоївся; він волів би запеклий торг над мовчазну згоду. Коли покупець торгується, видно, що він чоловік тямущий і здатний обстоювати свої інтереси. "Хто не торгується, —• часто казав старий Сешар, — той нічого й не купить". Намагаючись розгадати синову думку, він перераховував різне начиння, необхідне для роботи провінційної друкарні; він по черзі підводив Давіда до верстата для налощування паперу, до верстата для різапня паперу, призначеного для міських замовлень, і все вихваляв їхню надійність та досконалість.
— Старе обладнання завжди найкраще, — казав він. — У друкарському ділі треба було б платити за нього дорожче, ніж за нове, як це й заведено в золотобитни— ків.
Страхітливі віньєтки із зображенням гіменів, амурів, мерців, що підіймають плити свого надгробка, призначені оздоблювати якесь М чи В, величезні обрамлення театральних афіш, прикрашені масками, завдяки красномовству п’яного Сешара перетворювалися на речі, яким ціни немає. Він запевняв сина, що провінціали цупко тримаються своєї звички, що даремно він пропонуватиме їм щось навіть і краще. Він, Жером-Нікола Сешар,ч сам пробував продавати їм календарі, куди кращі за "Подвійні Льєжські", друковані на обгортковому паперії І що з того? Перевагу перед його чудовим календарем завжди віддавали звичному "Подвійному Льєжському". Та Давід незабаром і сам упевниться в цінності цієї старовини, коли почне продавати її дорожче за всяку там невигідну новизну.