На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. "Мiська управа",— прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.
Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру — готель i ресторан "Театральний". На ньому вивiска "Restaurant— Kondito-rei", "Nur fur Deutsche" ("Тiльки для нiмцiв").
Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.
При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.
Гестапо!
Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку — виходь!
Стороженко вилiз.
Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.
Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.
Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
— Ну, здрастуй, П'єр! — усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.
— Август? — здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
— Не думав я, що зустрiнемось,— одкинувши назад голову, примружився Август.
— I я не думав,— зiтхнув Стороженко.
— Iду сьогоднi по базару — очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Вiн був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
— Та ти сiдай, сiдай,— наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август.— Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив — кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.
— Не виступав,— тихо сказав Стороженко.
— Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. "Хто був нiчим, той стане всiм..." — спiвається у вашому "Iнтернацiоналi". А ти ж такий талановитий. I раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили... Ха-ха-ха!
— Нi...
— Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали... I ви потiм наче побралися.
— Вона померла вiд тифу у громадянську...
— А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти "виступав". Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися — це неабияка рiч.
— Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити...
— Можливо.
— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.
— Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,— самовдоволення так i лiзло з нього.— Я зрозумiв, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.
А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої — нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... I от бачиш — ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.
— Розумiю...— похитав головою Стороженко.
— Нi, ти ще нiчого не розумiєш,— одкинув назад голову i примружився Август.— Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.
— Яка?
— Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом... зареготiв.
Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.
— Смiйся, смiйся! — кивав головою Август.— Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!
— Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
— Ти, здається, забув, де ти сидиш,— процiдив крiзь зуби Рудий Август.— Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.
— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко.— Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.
— Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.
Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.
Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.