— Дай йому добре! — радили хлопці, які вже були на Романовім боці.— Провчи, хай порозумнішає! Чого дивишся на нього?
Роман, спідлоба дивлячись, поволеньки встав.
— Не хочу я його бити,— спроквола проказав.
— О, та ти його боїшся! — взялися глузувати.— Побороти поборов, а вдарити боїшся! Як не наб'єш, то тобі ж гірше буде!..
Ще не встиг Роман додому дійти, а тітка Фаня вже знала про те, що сталось у полі. Здибала череду на околиці села, ухопила Осла за чучерепки та й давай ним трусити. Щоб знав, як знущатися з сиріт! І щойно Роман сів вечеряти, як прибігла Ослова мати:
— То ви мою дитину зі світу хочете зжити? Ти, Фанько, злигалася хтозна з ким і кривдити, бити? Хто він такий? — кричала, показуючи на сторопілого Романа.— Сьогодні привіявся, а завтра повіється! Сама ж казала, що злодій, що збитошник.
— І не злодій! — і собі кричала тітка Фаня, котра нікому не звикла давати спуску.— І має свій розум, а не позичений! Візьму собі, моєю дитиною буде, а ти, жінко, накажи своєму лобурові, щоб і близько не підходив до нього.
— Як же це ти його собі візьмеш? — здивувалася та.— Він же не твій! Чужий зовсім.
— А всиновлю! Як має скитатися по світах, то нехай у мене живе.
— О, тобі руки дармові потрібні... Ти ще спитай у нього, чи захоче лишатися.
— Захоче!.. Правда ж? — оглянулась на Романа.
А той не в силі був і головою кивнути.
— Хитра виськалась! — репетувала молодиця, йдучи з обійстя.— Може б, хто й інший хотів собі дармового робітника тримати...
— Ох і люди! — прискала злими іскрами тітка Фаня, коли зосталися самі.— Скільки ти ходив по селу, то ніхто й зглянутися над тобою не хотів, усі зайдою обзивали. А як до себе прийняти хочу, всиновити, то зразу плескати починають. Отакий у нас народ! Та я не зважатиму. Не я була б, якби зважати почала. Ти, Романе, живи в мене. Живи, тримайся хати. Я ще не стара, а й не молода — удвох не пропадемо. Га, Романе?..
— Та не пропадемо, але ж...
— Що іще?
— Не ваш я, тітко.
— А чий же?
— Хіба я знаю.
— Бач, не знаєш, а кажеш, що не мій. Тепер уже знай і всім кажи, що мій. Добре?
— Добре, я казатиму.
Фаня й зодягла Романа. Щось у неї від чоловіка лишилось, то вона йому покроїла, перешила — ось вам хоч і заширокі штани, але ж можна зодягнути на голе тіло, від чужого ока прикрити. І так само піджачину йому справила, що двоє хлопців у неї влізти можуть, а Роман сам вдягнув — нічого, задоволений.
— Ви бачте,— любив тепер говорити Семен Вухлик,— зовсім як людина, хоч би чим-небудь одрізнявся од нас...
Йому відказували:
— Від вас і захочеш одрізнитись, та хіба приловчишся!
Тут і сталась оказія, що всіх на Фаниному кутку збурила.
Одного ранку йшла вулицею Ослова мати і всім розказувала, що була ото в неї іще нова блузка, яку вона в празники лише й зодягала, а це випрала її вчора, повісила сушитись — і нема, вкрав хтось. То вона, мовляв, знає, в кого шукати,— й прямісінько йшла до Фаниної хати.
Хазяйка з Романом саме дома були — у хліві щось порали. Ослова мати як розкрила свою вершу (за блузку все, яка-то вона празникова в неї, незношена), а сама так і зирить на Романа, ніби з'їсти його хоче. А потім і прямо каже:
— То чи не забрав її часом твій приймак, га, тітко Фаїно?
— Який приймак? — не второпала тітка.
— А твій, який іще,— і на хлопця показує.
Сполотнів Роман, стоїть ні в сих ні в тих. Глянула
на нього тітка Фаня, що він наче з хреста знятий, лиця на ньому немає,— і до Ослової матері:
— Мої діти не крадуть.
— Хіба я кажу, що вкрав? Бачить, що висить, от і простягнув руку.
А тітка Фаня їй знов:
— Мої діти не крадуть!
— Де ж це в тебе діти взялись? — Ослова мати їй.— Може, твої і не крали б, але що можна чекати від оцього зайди?
Тоді тітка Фаня взяла дрючок у руки і не замахнулась, ні, не вдарила, а просто дрючок той потримала перед собою. І Ослова мати не стала більше сперечатись, а, лаючися та сердито оглядаючись, подалася з обійстя.
З ранку до вечора боявся навинутись Роман до тітчиної хати, все товкся надворі. Тітка ж свою роботу порала, не обзивалася до нього. То він таки не витерпів увечері, сказав їй, гостро дивлячись зчервонілими за день очима:
— Не брав я...
Тітка Фаня хотіла, либонь, насваритись на нього, бо вже й губи в неї сіпнулися, та осміхнулась несподівано:
— Та чи я тебе не знаю? Та чи я тобі казала, що ти злодій?
А він їй дивиться твердо в очі й знову повторює:
— Не брав...
І відчувається, що ось-ось заплаче.
— Знаю, не з тих ти, які беруть,— Фаня йому.— Бо я не з тих, то й ти так само. Одне в нас коріння, правда?
Він хотів сказати, що правда, та тільки голову опустив.
А хіба наступного дня не почали говорити на кутку, що Ослова мати знайшла свою блузку,— вітер її здув у бур'яни, там вона й лежала непомічена. Й казали, що коли людина чесна, то її ніякі наклепи не в силі знеславити. Здавалось, Романові радіти треба, що все так обернулося, але знайдена блузка чомусь не дуже його обрадувала. Чи не тому, що запідозрили не когось іншого, а саме його?
На осінь тітка Фаня відвела Романа до школи, щоб записали його до науки. Роман уже почувався вільно, не позирав на всіх вовчкувато. Прямо подивився і на вчителя, що сидів за столом, обіклавшись з усіх боків паперами. Той учитель записував до школи. Поцікавився, як звати, а потім:
— Прізвище твоє?
Знітився Роман — не пам'ятає. Тут його тітка Фаня й виручила:
— Пишіть моє.
Учитель записав у грубому зошиті.
— А по батькові як? — питає.
Роман знову не знає, що казати,— позабував усе, стільки по світах скитаючись. То тітка Фаня знову:
— Мене Максимівною звуть, то і його так само запишіть!
І що ж — записав учитель Максимовичем, бо він теж добре знав про Романове життя, що зайда він, що до села прибився.
З того часу всі стали називати його Фаниним. Фанин хлопець — та й годі. Наче ніколи зайдою і не був, а так — свій, сільський.