— Ніколи вже більш мене не тішитиме нова гарна сукня, — промовила я.
Я почувалася покаянною грішницею, і мені було солодко на душі від того, що мій сповідник — Ернест. Уже й тоді, як завше потім, мене вабила його сила. Він ніби випромінював спокій і почуття безпеки.
— В ряднині вам не буде легше, — сказав він поважно. — Бо на джутових фабриках робиться те саме. Скрізь так. Наша хвалена цивілізація стоїть на крові, вся просякла кров'ю, ні ви, ні я, ніхто з нас не може уникнути її ганебного кривавого тавра. З ким ви розмовляли?
Я розповіла йому все.
— Ніхто з них не вільний, — сказав він, вислухавши мене. — Всі вони прив'язані до невблаганної промислової машини. І весь трагізм становища в тому, що вони прив'язані до цієї машини своїми живими жилами. Вони намагаються оборонити своїх дітей. І цей батьківський інстинкт у них сильніший за будь-яку моральність. Візьміть, наприклад, мого батька. Він і брехав, і крав, і ладен був зробити щонайганебнішу річ, аби тільки нагодувати мене, моїх братів і сестер. Він теж був рабом цієї машини, і вона вичавила з нього душу, виссала життя.
— Але ж ви, — перебила я, — ви ж вільна людина.
— Не цілком, — відповів він. — Щоправда, живими жилами я до цієї машини не прив'язаний. Я часто дякую своїй долі за те, що в мене нема дітей, хоч я дуже люблю їх. Навіть коли б я одружився, то не зважився б мати дітей.
— Ну, це вже негарний принцип, — вирвалося в мене.
— Знаю, що негарний, — сказав Ернест невесело, — зате практичний. Я революціонер, а це небезпечна професія.
Я недовірливо засміялася.
— Уявіть собі, що було б, якби я вночі заліз до вас у дім украсти гроші, які ваш батько одержує на акції Сьєррських заводів. Що б він зробив?
— У тата на нічному столику лежить револьвер, — відповіла я. — Напевне, він застрелив би вас.
— А що було б, якби я та кілька моїх товаришів привели півтора мільйона людей{28} в оселі багатіїв? Мабуть, багато було б стрілянини, як ви гадаєте?
— Але ж ви цього не робите, — заперечила я.
— Якраз це я й роблю. І ми маємо намір забрати не тільки все добро, що є в таких оселях, але й усі джерела того багатства — шахти, залізниці, заводи, банки, склади. Це і є революція. Це справді небезпечна професія, і я боюся, що стрілянини буде навіть більше, ніж я уявляю. Але, як я вже казав, зараз ніхто не може почуватися вільним. Усіх нас захопили колеса й зубці величезної промислової машини. Ви вже переконалися, що й вас вони захопили і всіх тих людей, із якими вам довелося розмовляти. Побалакайте ще й з іншими. Підіть до полковника Інгрема, до газетних репортерів, що писали про Джексонову справу. Познайомтеся з редакторами, що випускають ці газети. Ви побачите — всі вони раби промислової машини.
Трохи згодом я спитала його, чи часто з робітниками трапляються нещасливі випадки на роботі, й вислухала цілу невеличку лекцію про умови праці в промисловості.
— Статистика свідчить, — говорив Ернест, — що нещасливі випадки рідко трапляються в перші години роботи. Але кількість їх швидко зростає в дальші години, в міру того, як утомлюються робітники й відповідно сповільнюється робота їхніх м'язів та мозку.
Ви, мабуть, не знаєте, що ваш батько має втричі більше шансів зберегти своє життя і здоров'я, ніж простий робітник? Але це факт, добре відомий страховим товариствам{29}. Страхуючи життя вашого батька на тисячу доларів, вони візьмуть з нього чотири долари двадцять центів на рік, а з робітника вони здеруть п'ятнадцять доларів.
— А які шанси у вас? — спитала я, відчуваючи вже не просто цікавість, а радше тривогу.
— Як революціонер, я маю разів у вісім більше шансів бути покаліченим або вбитим, ніж робітник, — спокійно відповів Ернест. — Страхуючи хіміків, що мають справу з вибуховими речовинами, страхові товариства беруть з них у вісім разів більше, ніж з робітника. А мене вони, мабуть, узагалі не схотіли б застрахувати. А чому вас це цікавить?
Я раптом почервоніла й зовсім розгубилася. Не тому, що Ернест відчув моє хвилювання за нього, а тому, що я сама це відчула — в його присутності.
Цю мить увійшов тато й почав збиратися додому. Ернест повернув йому деякі позичені книжки і пішов. Уже в дверях він обернувся і сказав мені:
— До речі, коли ви вже наважились розбити свій спокій, як я розбиваю епіскопів, вам слід було б відвідати місіс Віксон та місіс Пертонвейт. їхні чоловіки, як вам відомо, — головні акціонери заводу. Ці жінки прив'язані до промислової машини, як і всі люди, але вони сидять на її вершечку.
Розділ IV
РАБИ МАШИНИ
Думка про Джексонову руку не давала мені спокою. Вперше зроду я зіткнулася з реальною дійсністю, побачила життя, яке воно є. Навчання в університеті, наука, культура — все це здавалося мені тепер якесь несправжнє. Життя й суспільство я знала лише з книжок, де все виглядало дуже гарно; але тепер я побачила живе життя навіч. І один з фактів цього життя була Джексонова рука. "Факт, добродію, незаперечний факт", — ці Ернестові слова весь час бриніли в моїй свідомості.
Думка про те, що все наше суспільство побудоване на крові, просякнуте кров'ю, здавалася мені страхітлива, неймовірна. Але як же тоді Джексон? Я не могла не думати про нього. Моя думка раз у раз верталась до нього, як компасна стрілка до полюса. З ним повелися жахливо. Щоб виплатити більше грошей акціонерам, йому не заплатили за кров. Я знала десятків зо два щасливих і задоволених сімей, що дістали ці гроші. Виходило, що вони розкошують за Джексонову кров. Якщо могли обійтися так жахливо з однією людиною і суспільство не звернуло на це ніякої уваги, то чи не могло трапитись так з багатьма? Я пригадувала Ернестові слова про чікагських жінок, що тяжко працюють за дев'яносто центів на тиждень, про малолітніх рабів на бавовняних фабриках Півдня. Мені ввижалися їхні бліді, безкровні руки, — кров з них виссала робота над тканиною, з якої пошито мою сукню. Згадувала я й про Сьєррські заводи та про дивіденди, що вони виплачують, — і знову бачила на своїй сукні Джексонову кров. Усі думки неодмінно вертали мене до нього.
Десь у глибині душі в мене тліло таке відчуття, наче я стою на краю безодні. Життя ніби поверталося до мене новим, жахливим боком. І не тільки до мене. Весь мій світ перевертавсь. Я бачила, який вплив уже має Ернест на мого батька. Або на епіскопа. Коли я востаннє бачила його, він був зовсім хвора людина. Нерви йому були нап'яті до краю, а в очах ніби застиг невимовний жах. З того, що я почула від нього, я зрозуміла, що Ернест виконав свою обіцянку провести його крізь пекло. Але які саме сцени пекла побачили епіскопові очі, я так і не дізналася, — він був занадто приголомшений, щоб про них говорити.