З цим самим питанням звертаються і до мене по мою думку. Я знаю: люди, які зацікавлені в тому, щоб бути "урядом", скажуть, що, заперечуючи право еміграції представляти всю націю і звати себе Державним Центром і Урядом, поставляться до мене особисто з такою самою ворожістю, як вони поставились з самого початку їхнього "урядування" на еміграції, в двадцятих роках цього сторіччя. В 1923 році я в статті "Єдиний революційно-демократичний фронт" писав: "Ідея української державности й визволення має найкращого носія в самому народі, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні, за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція... Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе "урядом" і "носієм" ідеї української державности, то від цього ні ідея державности, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють..." За це "носії ідеї української державности" проголосили мене зрадником, большевиком, запроданцем і протягом десятків років провадили проти мене де могли в цьому дусі акцію, яка ще й тепер позначається. Отже, я не буду здивований, коли ці самі люди за цю саму мою критику поставляться з тим самим запалом ворожнечі. Але, можливо, тепер ситуація трохи інша на еміграції, можливо справді, знаходяться такі члени української нації, для яких істина стоїть вище за інтереси тої чи іншої групи людей, які поставляться з обіцяною мені увагою й гідністю на мою відповідь на їхні запитання.
А запитання їхнє, що торкається Національної Ради, таке: чим пояснити оте розходження в Національній Раді та в еміграції й як його знищити?
Я довго і посильно, стараючись бути якомога об'єктивнішим, придивлявся до цього явища. Національно-державні розходження? Ні, всі без виімку течії й групи української еміграції стоять на грунті цілковитої самостійности і Соборности Української Держави.
Політичні різниці? Ні, майже всі, за виімкою спадкоємців руського генерала Скоропадського (які називають себе гетьманцями, не маючи в своїй соціяльно-політичній програмі нічого від колишньої зразкової гетьманської демократії) вважають себе за демократів, за противників всякого тоталітаризму.
Непогодження в соціяльно-економічних питаннях? Ні, усі групи майже без виімку підписались під декларацією Національної Ради, в якій висловлюється певна соціяльно-економічна програма. Отже, в головному, в сутньому, немовби всі згодні між собою. А згоди, а дії, а дружньої праці немає. В чому ж причина? Наскільки я міг вияснити для себе, причина полягає в двох моментах: в психологічно-моральному та в схованому (усвідомлено чи неусвідомлено) соціяльно-політичному.
Розгляньмо момент психологічний. Особливою його рисою є недовір'я груп і осіб одних до одного. Вони зійшлись під тиском вищої ідеї, під примусом необхідності захищати її спільними силами. Так — абстрактно, розумом вони всі визнали цю необхідність, але конкретно та ще в почуттях, в оцінках одних одними вони не можуть прийти до погодження і порозуміння.
Говорімо конкретніше. Певна частина еміграції (і то досить численна), так звана націоналістична, як сказав вище, вважає за несправедливий, невідповідний до фактичного стану речей розподіл представництва і керівних функцій в Національній Раді. Крім того, вони кажуть, теперішній провід у ній і в "уряді" не користується довір'ям великої частини еміграції через свої національно-політичні якості, це, мовляв, люди, які не викликають певности, що й в майбутньому не зрадять. Тому цей склад Національної Ради, а так само провід у ній треба змінити. А до того ще виникає сумнів, чи дійсно ж теперішній провід УНР є законний спадкоємець, хранитель і носій "Скрижалів Революції"?
І то не тільки серед так званих націоналістів, але й серед так званих демократів виникає цей сумнів і часом навіть у пресі пробивається. Члени тих і тих угруповань вже не раз зверталися до мене з проханням і, повторюю, навіть з вимогами взяти слово в цьому питанні. Я довго утримувався, сподіваючись, що відносини якось направляться і українська еміграція матиме якусь єдність і погодженість. Але бачу, що, незважаючи на офіційний оптимізм "урядових чиновників" щодо цього, того погодження нема, а розходження стає все гострішим. Отже згоджуюсь, що мовчання моє не може бути далі виправданим і я забираю слово в цьому питанні. І з цілковитою свідомістю своєї відповідальносте перед національним колективом як тут на еміграції, так особливо там, на Україні, я мушу заявити:
Так,— ті сумніви та недовір'я цілком справедливі. Ті люди, які звуть себе Національно-Державним Центром, "легітимними" спадкоємцями традицій української Революції і носіями її "Скрижалів", не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшива. Еміграцію введено в блуд, а надто Нову, а надто ту, яка зве себе революційною і демократичною.
Ось докази цього твердження.
5. С. ПЕТЛЮРА.
Головними претендентами на ролю проводу "Уряду" є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри, а з них особливо Андрій Лівицький та Ісак Мазепа, що прибрали собі нові назви, один "Президента", а другий "прем'єр-міністра". Ім'я Петлюри петлюрівці намагаються зробити національною святинею, іконою, символом усієї України ("Україна — це Петлюра, а Петлюра — це Україна"). Петлюра в їхній пропаганді—це святе ім'я, це — великий національний герой, це — святий мученик за ідею української державносте, що впав од руки ворогів її.
Я знаю: церковно-релігійні люди, звичайно, ставляться з ненавистю до людей, які сумніваються в святості їхніх ікон. Так само знаю, що молоді нації, які борються за свою свободу і незалежність, мусять творити собі героїв та кумирів, що мають підтримувати в них дух боротьби, героїзму, самовідданосте. І коли ці кумири, дійсно, є високоцінні, творчі, заслужені своїми якостями, своїми твореними цінностями, члени нації, обурення проти "святотатців" є нормальне, виправдане. Але чи є так у випадку Петлюри?