Тоді старий жебрак сказав, що, очевидно, вони сховалися в ній від бурі, і що лютий шквал, мабуть, зірвав і поніс халабуду. І він казав, що сам хотів було сховатися там, але побачив двох прив’язаних до голобель коней і зрозумів, що місце вже зайнято.
І він задоволено додав:
— Інакше це скоїлося б зо мною.
— Чи не було б це краще? — промовив чийсь голос.
Дід страшенно розгнівався:
— Чому це було б краще? Тому, що я бідний, а вони багаті? Подивись-но тепер на них…
І, тремтячи в своїм лахмітті, по якому струмками стікала вода, увесь брудний, з переплутаною бородою і довгим волоссям, що спадало з-під дірявої шапки, він показав кінцем свого закарлюченого кия на два трупи й додав:
— Ми всі рівні там, перед Господом.
Підійшли ще селяни і поглядали скоса на трупи неспокійними, похмурими, переляканими, корисливими, боязкими поглядами. Потім почали міркувати, що слід зробити. Вирішили, сподіваючись на винагороду, перевезти тіла до замків. Запрягли два возики. Але тут виникли нові труднощі. Одні хотіли просто застелити соломою дно воза, другі вважали за краще покласти для пристойності матраци.
— Але ж матраци просякнуть кров’ю і доведеться потім відмивати їх жавелем, — скрикнула та жінка, що вже говорила раніше.
— Та за це ж заплатять, — сказав тоді з веселим виразом на обличчі один гладкий фермер, — заплатять більш, ніж це коштуватиме, як би дорого воно не обійшлося.
Цей довід вирішив справу. Обидва возики, на високих
колесах без ресор, рушили риссю, один — праворуч, другий — ліворуч, підкидаючи й хитаючи на кожній вибоїні у глибоких коліях останки людей, що недавно обіймали одне одного і яким не судилося більше зустрітись.
Граф, побачивши, що хатина покотилася схилом, чимдуж кинувся бігти під зливою і вітром. Він біг так кілька годин, перетинаючи дороги, вискакуючи на косогори, перелізаючи через тини, — і повернувся додому надвечір, сам не розуміючи як.
Перелякані слуги, що чекали його, повідомили, що двоє коней недавно повернулись без вершників, кінь Жільберти попереду, кінь Жюльєна — слідом за ним.
Де Фурвіль похитнувся і скрикнув уриваним голосом:
— З ними, мабуть, щось скоїлося в цю страшенну негоду. Хай всі біжать їх шукати.
Він і сам пішов. Але ледве відійшов так, що його не стало видно, як сховався в чагарнику, стежачи за дорогою, по якій мали привезти мертву, конаючу чи покалічену, спотворену назавжди ту, яку він все ще кохав з несамовитою пристрастю.
Незабаром повз нього проїхав візок, в якому лежало щось дивне. Він спинився перед замком, потім в’їхав у двір. То й було те, що він чекав: так, це була вона. Але страшенний неспокій, жах довідатись про всю правду наче прив’язав його до землі, і він не зрушив з місця, притаївшись, як заєць, тремтячи від найменшого звуку.
Він чекав годину, може, дві. Візок не виїздив назад. Він подумав, що жінка його вмирає, і сама думка, що він побачить її, зустріне Гі погляд, так жахала його, що він враз злякався, щоб його не знайшли в цій схованці і не примусили повернутись додому і бути свідком її агонії. І він утік ще далі, в глиб лісу. Потім йому раптом спало на думку, що вона, може, потребує допомоги, що нікому доглядати за нею; і він стрімголов побіг назад.
Повернувшись, зустрів свого садівника і крикнув йому:
— Ну, як?
Той не наважувався відповісти. Тоді де Фурвіль майже заголосив:
— Вона вмерла?
І слуга промимрив:
— Так, пане.
Він відчув величезне полегшення. Раптовий спокій увійшов у його кров, у його тремтячі мускули, і твердими кроками він спустився по сходах свого високого гайку.
Другий візок приїхав у Пепль. Жанна помітила його здалеку, побачила матрац, здогадалась, що на ньому лежить тіло, — і зрозуміла все. Хвилювання її було таке велике, що вона впала непритомна.
Коли прийшла до пам’яті, батько тримав її голову і мочив оцтом скроні. Він нерішуче спитав:
— Ти знаєш?
Вона прошепотіла:
— Так, тату.
Але коли вона захотіла встати, то не змогла — такий охоплював її біль.
Увечері того ж дня вона народила мертву дитину — дівчинку.
Жанна не бачила похорону Жюльєна і навіть не знала про нього. Вона помітила тільки через два чи три дні, що знов з’явилась тітка Лізон, і серед болісних кошмарів гарячки, що невпинно переслідувала її, вперто пробувала пригадати, коли поїхала з Пепля стара діва, в який саме час, за яких обставин. І не могла згадати цього навіть у хвилини просвітлення розуму, з певністю знаючи тільки одне — що вона бачила її після смерті матусі.
XI
Три місяці Жанна не виходила зі своєї кімнати; вона була така квола й бліда, що всі гадали — вона вже не видужає. Потім потроху ожила. Тато і тітка Лізон, оселившись у Пеплі, не відходили від неї. Від останнього потрясіння вона занедужала якоюсь нервовою хворобою; найменший шум доводив її до непритомності, і вона зомлівала від найнезначнігаої причини.
Вона ніколи не розпитувала про подробиці смерті Жюльєна. Яке їй було до цього діло? Хіба вона не знала про це досить? В тому, що сталося, всі бачили нещасний випадок, але вона не могла помилитись і ховала в своїм серці цю болісну для неї таємницю: певність у зраді і спогад про несподіваний і страшний візит графа у день катастрофи.
Тепер душа її була охоплена ніжними, приємними й сумними спогадами про ті недовгі радощі кохання, що колись дарував їй чоловік. Вона вся здригалася щоразу, коли пробуджувалась її пам’ять, і знов бачила його таким, яким він був під час їхніх заручин, і таким, якого вона кохала в неповторні хвилини пристрасті, що розквітла під пекучим сонцем Корсіки. Всі його вади зменшувались, брутальність його забувалась, навіть зради його зблідли тепер, чим далі й далі відходила в минуле його могила. І охоплена якоюсь невиразною посмертною вдячністю до чоловіка, що тримав колись її в своїх обіймах, Жанна прощала йому колишні страждання, згадуючи лише щасливі хвилини. Час минав, місяці змінялись місяцями, вкриваючи забуттям, як порохом, всі її спогади й жалі; і вона цілком присвятила себе синові.
Він став кумиром, єдиною думкою трьох людей, що оточували його, і царював, як деспот. Навіть щось подібне до ревнощів виникало між цими трьома його рабами; Жанна нервово дивилася на палкі поцілунки, якими осипав він барона після їзди верхи на коліні, а тітка Лізон, на яку він, хоч не вмів ще добре й говорити, майже не звертав уваги, як і всі домашні, і часом поводився, наче зі служницею, йшла поплакати в свою кімнату, порівнюючи жалюгідну ласку, що вона насилу вимолювала в нього з тими обіймами, які він беріг для матері й діда.