ЖУРНАЛІСТИКА В ТЕННЕСІ
Редактор мемфіської "Лавини" так надався на кореспондента, що насмілився назвати його радикалом: "Виводячи перше слово, відшліфовуючи середину, ставлячи кому, закінчуючи період,– він знав, що фабрикує речення, наскрізь пройняте підлотою і прокурене брехнею".
Лікар сказав мені, що південний клімат благотворно вплине на стан мого здоров’я, тому я поїхав до Теннесі і став на посаду помічника редактора в газеті "Ранішня Зоря і Бойовий клич округи Джонсон". Коли я прийшов до редакції, головний редактор сидів на триногому стільці, задерши ноги на сосновий стіл. В кімнаті був, крім того, один сосновий стіл і ще один поламаний стілець, закидані газетами, паперами й рукописами. Був там ще дерев’яний ящик з піском, засипаний недокурками сигар та цигарок, і грубка, дверцята якої ледь трималися на одній завісі. Головний редактор мав на собі довгополий сурдут і білі полотняні штани. Черевики на ньому були маленькі, начищені до блиску. Він носив манишку, великий перстень з печаткою і високий старомодний комірець; кінці його картатої шовкової нашийної хустки звисали вниз. Коротше кажучи, вбрання року десь 1848-го. Він курив сигару і, шукаючи потрібного слова, так часто встромляв руку в волосся, що чуприна його добряче розкуйовдилася. Він грізно хмурився, і я вирішив, що він обмірковує особливо гостру передову. Він звелів мені взяти обмінні примірники газет, проглянути їх і, вибравши звідти все, гідне уваги, написати статтю "Дух теннесійської преси".
Ось що я написав:
"Дух теннесійської преси
У редакції "Півтижневого землетрусу", очевидно, виникло хибне уявлення щодо Балігекської залізниці. Компанія зовсім не ставить собі за мету обминути Безардвіль. Навпаки, вона вважає, що це міст на майбутній лінії,– отже, вона не має ніякого наміру нехтувати ним. Ми цілком упевнені, що джентльмени із "Землетрусу" охоче виправлять свою помилку.
Джон У. Блосем, есквайр, здібний редактор хігінсвільської газети "Грім і Блискавка та Бойовий клич Свободи", прибув учора до нашого міста. Він зупинився в будинку Ванбюрена.
Ми мали нагоду помітити, що наш колега із "Ранішнього виття" помилився, гадаючи, ніби обрання Ванвертера не відбулося, але він виявить свою помилку раніше, ніж наше спростування дійде до нього. Очевидно, його ввели в оману попередні наслідки виборів.
Приємно відзначити, що місто Блезерсвіль має намір укласти договір з деякими джентльменами з Нью-Йорка, щоб забрукувати майже непрохідні тротуари вулиць міста плитками Нікольсона. "Щоденне ура" енергійно підтримує ці заходи і, здається, вірить в остаточний успіх".
Я передав свій рукопис головному редакторові для схвалення, переробки чи знищення. Він зиркнув на нього – і обличчя його спохмурніло. Коли він переглянув кілька сторінок, лице його позловіснішало. Не важко було завважити, що тут щось не гаразд. Ураз він схопився з місця й сказав:
– Грім і блискавка! Невже ви гадаєте, що я так розмовлятиму з цими невігласами? Невже ви гадаєте, що мої передплатники погодяться на таку квашу? Дайте мені перо!
Я ніколи не бачив, щоб перо з такою люттю дряпало й рвало папір, безжально переорюючи чужі дієслова та прикметники. Коли він дійшов до середини статті, хтось вистрелив у нього через відчинене вікно і порушив симетрію мого вуха.
– Ага,– сказав він,– це той мерзотник Сміт з "Морального вулкана" – він мусив тут бути ще вчора.
І, вихопивши з-за пояса револьвер флотського зразка, він теж вистрелив. Сміт упав, вражений кулею в стегно. Стріляючи вдруге, Сміт через поранення не мав змоги прицілитись як слід і покалічив стороннього. Цим стороннім виявився я. А втім, він відстрелив мені всього лише один палець.
Далі головний редактор знову заходився правити та викреслювати. Саме коли він кінчав, ручна граната влетіла в грубку – і грубка розлетілась на тисячу друзок. Це, однак, не спричинило великої шкоди, якщо не рахувати, що випадковим уламком мені вибило два зуби.
– А грубку таки геть зруйновано,– промовив головний редактор.
Я сказав, що, як на мене, і справді так.
– Та нічого, це дурниця,– навіщо вона такої погоди? Я знаю, хто це зробив. Він од мене не втече. Тепер подивіться, як треба писати такі речі.
Я взяв рукопис. Шеф так повиправляв та поперекреслював статтю, що й рідна мати її не впізнала б. Тут тепер стояло таке:
"Дух теннесійської преси
Запеклі брехуни із "Півтижневого землетрусу", очевидячки, намагаються знову замилити очі нашому шляхетному бездоганному читачеві своєю вульгарною, брутальною брехнею щодо найвизначнішого задуму XIX сторіччя – Балігекської залізниці. Думка, ніби Базардвіль буде залишено в стороні, зародилася в їхньому власному дурному мозку – вірніше, в тій кваші, яку вони вважають за свій мозок. Нехай краще візьмуть назад свої слова і проковтнуть їх, якщо думають врятувати свої підлі шкури від батога, якого цілком заслуговують.
Цей осел Блосем з хігінсвільської газети "Грім і Блискавка та Бойовий клич Свободи" знову тут б’є байдики у Ванбюрена.
Ми мали нагоду помітити, що дурноверхі мерзотники з "Ранішнього виття", за звичкою справжніх брехунів, наклепали, ніби Ванвертера не обрано. Висока місія журналіста полягає в тому, щоб сіяти правду, викорінювати помилки, виховувати, очищати й підносити громадську мораль та звичаї, робити всіх людей шляхетнішими, добродійнішими, милосерднішими,– під кожним оглядом кращими й щасливішими; а цей підлий негідник компрометує своє високе звання тим, що сіє скрізь брехню, наклепи, ганебні лайки й вульгарність.
Блезерсвільцям закортіло мати нікольсонівську панель – їм куди більше потрібна тюрма та притулок для бідних. Що за ідея – тротуар у місті з одним конем, у місті, де є лише пара пивниць, кузня та цей гірчичний пластир, що іменується газетою "Щоденне ура"! Паскудна гадина Бакнер, що редагує "Ура", обстоюючи цю справу, виявляє звичайний свій ідіотизм, а уявляє собі, ніби має рацію".
– Ось як треба писати – якнайбільше перцю і без зайвих слів. А від такої кваші, як у вас, починає нудити.
В цей час у вікно з гуркотом влетіла цеглина і добре хряпнула мене по спині. Я відійшов набік, бо починав відчувати, що я тут зайвий.