Вутанька цієї ночі була біля моря,— вона працювала в риболовецькій бригаді,— і про те, що скоїлось дома, нічого не знала. Уже вранці, коли бігла додому поратись по господарству, зненацька побачила на своєму причілку чорні плями ганьби: уночі хтось вимазав їй хату дьогтем.
Серце наче обірвалось. Хто б це? І за що?
Недовго думаючи, взяла ніж, засукала рукава і заходилася вишкрібати дьоготь ножем.
Сусідки визирали з-за вуглів, голосно співчували:
— І звідки на тебе, Вутанько, така напасть?
— Ха! — з удаваною веселістю відповідала Вутанька.— Значить ще не вилиняли мої брови, ще побивається за ними чиєсь дурне серце...
І далі шкрябала причілок, наспівуючи.
Тим часом її товариші-рибалки сиділи на березі довкола казана, ласуючи свіжою ранковою юшкою. Вони не забули й про Вутаньку, відсипали юшки і на її долю.
Розмова точилася навколо незвичайної нічної події, чутка про яку вже докотилася до рибальських куренів. Хата в дьогті — це ж яке на людину тавро...
Бригада близько прийняла до серця Вутаньчине лихо. Давно такого не траплялося в селі. Назавжди, здавалось, відмер оцей допотопний брутальний звичай. І раптом знову... Наче встала з небуття старорежимна п'яна парубота, пройшла вночі вулицями приморської артілі "Червона Україна" і, жорстоко розважаючись, наслідила, наквацювала...
Обурення рибалок було тим більшим, до Вутанька — за загальною думкою — нічим не заслужила такої наруги. Те, що вона все літо ночує на березі, в рибальському курені, ще не дає права комусь її ображати.
— І хто б це був, по-вашому, хлопці? — бився в догадках бригадир.— Кого б можна запідозрити?
Літні рибалки вголос перебирали своїх односельців, переважно молодих, відчайдушних хлопців, і — дивна річ — жоден з них якось не підходив під таку статтю. Той має освіту за десять класів, той щойно з курсів повернувся, той — комсомольський активіст і взагалі совісний хлопець... Важко було уявити будь-кого з них під хатою Вутаньки Гуслистої з дігтярним квачем у руці.
А тим часом сталося: хтось уночі таки проявив себе!
— Коли хочете знати, то це й нашу з вами честь зачіпає,— запально говорив бригадир.— Не тільки на Вутаньку, на всю нашу бригаду тінь лягла...
— А за що?
Незабаром до куренів на запах смачної юшки потяглися кадрові любителі цього їства. Спочатку примандрував дід-сторож, маючи, як завжди, ложку при собі, потім з'явився і сам голова артілі Конон Макарович Штепа.
Голова був явно занепокоєний тим, що сталося.
— Тепер роздзвонять по всьому берегу,— бідкався він, всідаючись біля казана.— Там порядочки, скажуть... У них вночі критику дьогтем наводять! Хто б це, по-вашому?
— Сном-духом не знаємо,— виправдувався бригадир.— Самі ламаємо голову: хто б міг?
— Те, що Вустина весела і танцюриста, ще не факт, що в гречку скаче,— говорив Конон Макарович, роздратовано присьорбуючи.— Ні, ти попробуй до неї всерйоз підсокиритись, то вона тобі навідлі покаже свій принцип: шапку загубиш,, мемелем вилетиш за поріг.
— Ви так ніби досвідом ділитесь,— засміявся кремезний таранкуватий рибалка Андрій Мох.— Чи не за-никували самі, Коионе Макаровичу?
— Кинь, Андрію, ти свої жарти,— образився голова.— Тут серйозним ділом пахне. Молодиця вправі буде й від нас зажадати відповіді... Бо що це справді робиться? В той час, як вона тут чесно тягає з вами невід, якась хуліганва їй хату поганить... А ми з вами де були? Ось ви, діду Гараську, посміхаєтесь, вам весело, а я вас питаю, де ви були, так званий сторож, колгоспний вартовий?
— А я молодиць наших та дівчат не стережу,— спокійно заперечив дід Гарасько.— Я відповідаю за неділимий фонд.
— Може, то ви самі, діду, й розмалювали Вутаньці причілок? — брав на посміх старого Андрій Мох.— Може, дала вам одкоша?
— Еге, я своє вже відмалював, хлопці... Це той малює, кому ночами не спиться та не лежиться... Кому її жижки спати не дають.
— Старий, а бачучий,— ревниво зауважив Конон Макарович.— Додивився, які там жижки.
— Ще б пак!..
Закурюючи після сніданку, знову стали гуртом приміряти — чиїх все-таки рук робота? Трактористи? Про них навіть думати було дивно б: з освітою, з орденами, та, крім того, ще й жонаті всі... Може, прикордонники припливали з коси?
Було відомо, що Вустина бігала звечора з дівчатами на заставу дивитись кінофільм. Мо', кому й допекла. Мо1, хто й помстився з ревнощів та з досади!
Конон Макарович незгоден був з таким припущенням.
— Там хлопці культурні й дисципліновані. Не могло такого бути з їхнього боку!
— То, може, турки? — сказав дід Гарасько, позіхаючи на море.
— Це свій якийсь турок,— насупився бригадир. Так і розійшлися, ні на кому не зупинившись. Дід
Гарасько, сполоснувши в морі ложку, почовгав додому. Конон Макарович подався в поле, рибалки один по одному розбрелися по куренях.
Незабаром біля загаслого вогнища зостався тільки Іван Латюк, молодий рибалка з переселенців. Він не брав участі в загальній розмові.
Сидів, палив цигарку за цигаркою та похмуро дивився на море.
В риболовецьку бригаду Іван Латюк потрапив одразу після того, як переселенці прибули на узбережжя. Хоча він ще й не мав потрібного рибальського досвіду, проте своєю працьовитістю та розторопністю уже встиг завоювати прихильність літніх рибалок. Бригадир якось навіть хвалився ним на зборах і віщував хлопцеві добре майбутнє.
Вутанька Гуслиста з першого дня впала юнакові в око. Весела, вродлива, тямуща була молодиця! Достоту, як дівка: іде, то наче на пружинах; гляне, то стане тобі жарко. І все вона знала більше за Івана. Вміла лагодити сіті, і кермувати баркасом, і знала по йменню всіх риб, що живуть у морі... Івана теж навчала, не була потайною.
— Який сьогодні вітер, Іване? — питала вранці, і коли хлопець не влучав, то сміялася, а потім сама казала який...
І так день по дню все більше подобалася Іванові.
Бачив Вутаньку в свята, коли молодь збиралася біля клубу. Інші дівчата були наче в тумані, а Вутанька все горіла йому, мов кущ калини. Якось казала жартома:
— Оженимо тебе, Йване, на найкращій з наших степовичок... Чи тобі не подобається в нас?
— Подобається,-^— ніяковів хлопець. "А найбільше подобається, що ти тут є",— домовляв у душі.