До самого вечора ходив пригнічений, мовчазний. Увечері тягли невод, але замість риби витягли з півтон-ни "серця", як називають рибалки слизьких, холодцю-ватих медуз. У сусідніх бригадах було не краще. Справжньої риби ждали через кілька днів.
З настанням темноти Іван зник із берега. Вутанька першою помітила, що його нема біля куренів, і їй чомусь стало прикро за свою незвичайну зіркість. Зрештою, що їй до Івана? Правда, вона звикла бачити увечері коло вогнища його плечисту постать, їй приємно було спостерігати, як він ніяковіє, слухати його співливий басок... Учора навіть зловила себе на тому, що шукала його поглядом на заставі, думала — прийде в кіно...
Цікаво, куди він зникає вечорами? До кого стежечку топче? Раніше не думала, що це має для неї якесь значення, а зараз...
Незабаром Вутанька теж поспішала тієї самою стежкою, що пролягала від моря до села. Збиралося на дощ, а в неї вдома білизна порозвішувана, треба було познімати на ніч, повносити в хату... Рушався вітер, швидко захмарювалось. Там, де вчора лиш зірниці мигтіли, сьогодні вже зблискувало на півнеба і глухо погуркував грім.
Біля села Вутанька звернула зі стежки і пішла до хати навпростець городами. Зайшла на подвір'я і... отетеріла на місці.
Під хатою в неї темніла постать: хтось стояв.
Хто?
Може, знову той прийшов малювати їй причілок? Так і є! Малює, халамидник: то нагнеться, то випростається, розгонисто чимось шаркаючи по стіні.
Навшпиньках підкралася ближче і обмерла, не вірячи власним очам...
Іван Латюк! У руці мав щітку, біля ніг відро... з білою глиною.
Білив!
Вутанька, причаївшись, стояла в нього за спиною і, напружена, схвильована, стежила, як ревно працює хлопець.
Чути було, як він дихає, як шарудить щітка... Потім десь над морем зненацька палахнуло, креснула блискавиця, і обоє вони — Іван і Вутанька — разом обернулись на той голубуватий зблиск, на велике несподіване сяйво, що високо тремтіло по хмарах.
1950