— Дивна якась ти, Соню,— обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.
— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! — вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала рид— ма, як в істериці.
Давно вже незнане почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм´якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.
— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.
— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня,— за тобою піду, всюди піду! О Господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О Господи!
І— От і прийшов.
— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його,— на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня, злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його:
— Я, Соню, ще на каторгу, може, й нечзахочу йти,— сказав він.
Соня швидко на нього подивилась.
Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього, їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: "Він, він убивця! Та хіба це можливо?"
— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам´ятавшись,— та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!
— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.
Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:
— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?
— Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похиливши голову,— не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!
Соня сплеснула руками.
— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!..— скрикнула вона раптом,— ці гроші, що Катерині Іванівні віддали... ці гроші... Господи, та невже ж і ці гроші...
— Ні, Соню,— квапливо перебив він,— ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав... Разуміхін бачив... він же і одержував за мене... ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.
Соня нерозуміюче слухала його і з усіх сил намагалася хоч щось збагнути.
— А ті гроші... а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші,— додав він тихо і наче в роздумі,— я зняв у неї тоді гаманець з шиї, замшевий... повний-повнісінький такий гаманець... та я не розкривав його; не встиг, мабуть... Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки,— я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку... Все там і досі лежить...
Соня з усіх сил слухала.
— Ну, то чому ж... ви сказали: щоб пограбувати, а сайі нічого не взяли? — швидко спитала вона, як людина, що хапається за соломинку.
— Не знаю... я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші,— промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся.— От яку я дурницю зараз ляпнув, га?
У Соні майнула була думка: "Чи не божевільний він?" Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.
— Знаєш, Соню,— сказав він зненацька з якимсь піднесенням,— знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний,— говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро,— то я б тепер... був щасливий! Знай це!
— І що тобі, що тобі в тому,— скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем,— ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!
Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.
— Тому я й кликав з собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.
— Куди кликав? — боязко спитала Соня.
— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те,— усміхнувся він ущипливо,— ми люди різні... І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?
Вона стиснула йому руку.
— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — в розпачі вигукнув він за мить, з страшною мукою дивлячись на неї,— от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш,— ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: "страждай і ти, мені легше буде!" І можеш ти любити такого негідника?
— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня. Знову те ж почут— л´я хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм´якшило її.
— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію... Він спинився й задумався.
— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову,— не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!
— Ні, ні, це добре, що прийщов! — заперечила Соня,— це краще, коли я знатиму. Багато краще! Він з болем подивився на неї.
—А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись,— адже це так і було! От що я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... Ну, розумієш тепер?
— Н-ні,— наївно і боязко прошептала Соня,— тільки... кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.
— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо! Він замовк і довго обмірковував.
— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар´єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, регістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар´єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б-його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому "запитанні" я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись... Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішні— ше те, що, мабуть, саме так воно й було...