Раскольніков дійсно нічого не знав.
— Змилуйтесь, та ви грошей можете у них. домагатись за статтю! Який однакож у вас характер! Жиєте так самітно, що таких річей, котрі вас прямо дотикають, не знаєте. Адже-ж се факт, добродію.
— Браво, Родьку! І я також не знав! —закричав Разумихін. — Таки ще нині в читальню забіжу і відшукаю нумер! Два місяці назад? З котрого дня? Все одно, найду! Ось штука! І не скаже!
— А ви звідки довідались, що стаття моя? Вона буквою підписана.
— А случайно, і то недавно. Через редактора; я знако-мий з ним____Дуже заінтересувався.
— Я слідив, о скілько собі пригадую, психольоґічний стан злочинця в тягу всего ходу злочинства.
— Так, пане, і впевняєте, що актови доконання проступку товаришить завсігди хороба. Дуже, дуже оригінально, але... мене властиво не отся часть вашої статейки зацікавила, а одна гадка кинена під кінець статті, котру ви однакож на жаль збуваєте лиш мимоходом, неясно... Одним словом коли пригадуєте собі, находиться там в певнім змислі натяк на те, що на світі немов би то стрічаються деякі такі особи, котрі можуть... то є, чи радше не те що можуть, а повне право мають допускатись всяких злочинств і проступків, і що для них начеб то і закон не писаьгий.
Раскольніков усміхнувся з насильного і нарочного іска-ження своєї ідеї.
— Як?Що таке? Право не злочинство? А чей-же не длятого, що "заїло окружения?" — з якимсь навіть перестрахом посвідомився Разумихін.
— Ні, ні, не цілком длятого, — відповів ІПорфір. — Все діло в тім, що в їх статті всі люде якось розділяються на "звичайних" і "цезвичайних". Звичайні повинні жити в послуху і не мають права переступати закони, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право допускатися всяких проступків і в ріжний спосіб переступати закон, імейно тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?
— Та як же се?
— Бути не може, щоби так, — недовірчиво бурмотів Разумихін.
Раскольніков знов усміхнувся. Він зараз порозумів, в чім діло і на шо його хотять підштуркати; він памятав свою статтю. Він рішився приняти визов.
— Се не цілком так, як у мене, — почав він просто і скромно. — Та втім признаюсь, ви майже вірно її представили, навіть коли хочете, і цілком вірно... (йому аж приємно було признати, що цілком вірно). Ріжниця єдино лиш в тім, що я зовсім не настаю, щоб незвичайні люде доконче повинні і обовязані були допускатись всяких злочинств, як ви говорите. Мені здається навіть, що таку статтю не далиб і печатати. Я просто-простенько натякнув, що "незвичайнийп має право, вправді не офіціяльне право, а сам має право позволити своїй совісти перекрочити ... через деякі перешкоди, і єдино в тім лиш случаю, коли воплощения його ідеї (часами спасительної може бути для цілої людськости) сего зажадає. Ви зволите говорити, що стаття моя неясна; я готов її сам розяснити, по можности. Я може бути не помилюсь, коли подумаю, що вам мабуть сего і хочеться; я на ваші услуги.
— По мойому, колиб Кеплєрові і Нютонові відкриття, в наслідок яких-небудь комбінацій, ніяким світом немогли стати звісними людям инакше як з пожертвованиям життя одного, десяти, ста і т. д. людей, котрі перешкаджали би сему відкриттю, або стояли би на дорозі яко перешкода, то Нютон мав би право, і навіть був би обовязаний... усунути сих десять, або сто людей, щоб зробити звісними свої відкриття всій людськости. З сего впрочім цілком не виходить, щоби Нютон мав право убивати, кого йому задумається, стрічних і поперечних, або красти кождого^дня на базарі.
— Дальше, о скільки памятаю, виводжу в моїй статті, що всі... ну напримір хоч законодателі і ладнателі людськости, починаючи з найдавнійших, продовжаючи Лікургами, Соло-нами, Магометами, Наполеонами і так дальше, всі до одного були проступники, вже тим самим, що даючи новий закон на-рушували старий, свято почитаний суспільністю і насліджений від батьків, і вже очевидно не лякались і крови, коли тільки кров (іноді зовсім невинна і славно пролита за давний закон) могла їм помочи. Завважати навіть треба, що більша часть сих добродіїв і усиновителів людськости були як-раз страшні проливателі крови. Одним словом я виводжу, що і всі, не те що великі, але хоч би лиш трохи з колії виходячі люде, значить такі, котрі спосібні сказати хоч би трохи щось нове, мусять по природі своїй бути доконче преступниками, більше або менше, розуміється. Инакше трудно їм вийти з колії, а оставатись в колії вони очевидно не можуть пристати. Одним словом ви бачите, що до тепер тут нема нічого особливо нового. Се тисячу разів було напечатане і прочитане.
— Що же дотикається мойого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я признаю, що він трохи самовільний, однакож я на точних цифрах і не настаю. Я тілько в головну мою думку вірю. Вона іменно полягає в тім, що люде по закону природи діляться в цілости на два розряди: на низший (звичайний), то є так сказати на матеріял, що служить єдино для плодження собі подібних, і на властивих людей, то є таких, що мають дар або талан сказати в рвоїм окружению нове слово. Підрозділів тут, розуміється, без кінця, але головні признаки обох розрядів досить різкі: Перший розряд, то є матеріял, говорячи загально, люде по натурі своїй консервативні, службові, живуть в послуху і люблять бути по-слушними. По мойому, вони і обовязані бути послушні, бо се їх призначення, і в тім рішучо нема нічого для них понижаючого.
— Другий розряд, всі переступають закон; ворушителі, або склонні до того, судячи по спосібностях. Проступки сих людей, розуміється, відносні і многородні; більшою частю вони жадають, в дуже ріжнородних заявлениях, зворушення TOPO, що є, в імя ліпшого. Однак коли йому треба для своєї— ідеї переступити хоч би і через труп, через кров, то він в душі своїй по совісти, може, по мойому, дати собі розрішення переступити через кров, — очевидно зависить се від ідеї і від її розмірів, — се запамятайте.
— В отсім тільки змислі я і говорю в міоїй статті про їх право на проступок (Ви нагадаєте, що у нас воно з юридичного питання почалось). Та втім, трівожитись много нема причини: маса ніколи майже не признасть їм сего права, карає їх і вішає (більше або менше), і тим, цілком справедливо, виповняє консервативне своє призначення, з тим однакож, що в слідуючих поколіннях тая сама маса ставить караних на пєдасталь і їм покланяється (більше або менше). Перший розряд завсігди — паном теперішности, другий розряд — паном будуччини. Перші підтримують людськість і множать її щодо числа; другі двигають людськість і ^ведуть її до ціли. І ті і другі мають зовсім однакове право істнувати. Одним словом у мене всі рівне право мають, і — нехай жиє вічна війна, до Нового Єрусалима, розуміється!