— Та нічого, чай, горівка, селедець. Буде ще і пиріг: свої люде зберуться.
— Хто іменно?
— Та всі тутешні і всі майже нові, справді, — хіба крім старого дядька, та й той новий, що лиш вчера до Петербурга приїхав, за якимись там орудками; бачимося раз на пять літ.
— Хто він такий?
— Прозябав, бачиш, ціле життя уїздним почмайстром ... дістає пенсію, має вже шістьдесять пять літ, та що більше про него і казати!... Все-ж таки я його люблю. Порфир"
Петрович також прийде: тутешній слідчий суддя... славний правник. Так, але правда, ти знаєш____
— Чи він також твій свояк?
— Якийсь дуже далекий, та ти чого кривишся? Що ви там посперечались раз, то ти може і не схочеш прийти?
— Кат мені до него...
— Ось так найрозумнійше. Ну, а дальше — студенти, учитель, чиновник оден, музикант оден, і офіцер, Заметов...
— Скажи мені, прошу, що може бути спільного' у тебе, або ось у него, — Зосимов кивнув на Раскольнікова, — з яким небудь таким Заметовом?
— Ох! Вже ті скоботливі принціпи! І цілий ти на прин-, ціпах як на пружинах; повернутись по своїй волі не сміє; а по мойому: гарний чоловік — ось і принціп, і знати я нічого не хочу. Заметов чоловік прегарний.
— Груки гріє.
— Ну, і руки гріє, та велика річ! Тай що-ж що гріє! — крикнув нараз Разумихін, якось незвичайно роздражняючись. — Або-ж я хвалив тобі те, що він руки гріє? Я говорив, що він тількц в своїм роді гарний! Коли станеш зі всіх боків глядіти — так чи богато гарних, людей і останеться? Та. я переконаний, що тоді за мене цілого з патрохами усего-на-всего одну печену цибулю дадуть, та ще і те, коли з тобою в додатку!... "
— Се мало; я за тебе дві дам ...
— А я за тебе тільки одну! Вигадай ще! Замётов бачиш, ще дитина, я ще чуприну йому поскубу, проте треба його притягати, а не відтручувати. Тим, що відіпхнеш чоловіка — не поправиш, а найменше дитину. З дитиною треба вдвоє осторожнійше. Ех, ви поступові тупиці, нічого не розумієте! Чоловіка не шануєте, собі кривду робите... А коли хочеш знати, так у нас ось і справа одна загальна завязалась.
— Та яка, чи вільно знати?
— Та завсігди ще в ділі маляря, отсего кімнатного ... Вже ми його вилабудаємо! Та втім, тепер і не велика вже штука. Діло зовсім, зовсім тепер очевидне. Ми тільки пари підпустимо.
— Який там ще кімнатний маляр?
— Що се, або-ж я не розповідав? Чи се може бути? Та правда, я тобі лиш початок розповів:.. ось про вбивство тої старухи лихварки... ну, тут і кімнатний маляр тепер замішався...
— Та про вбивство отеє я ще і без тебе чув, і отсею справою навіть занимаюся ... почасти ... по одній причині... і в газетах читав! А ось...
— Лизавету ось також убили! — докинула нараз Настка, звертаючись до Раскольнікова.
Вона цілий час оставалась в кімнаті, притулившися до дверий, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольніков заледви чутним голосом.
— А Лизавету, торговку'ось, або-ж не знаєш! Вона сюди на долину приходила. Та ще й тобі сорочку пошила.
Раскольніков обернувся до стіни, де на запачканих жовтих обоях з білими квіточками вибрав одну нескладну, білу квітку, з якимись цинамоновими смужками, і став розглядати; скільки на ній листочків, які на листочках зубці і скільки смужок? Він чув, що у него задеревіли руки і ноги, мов би їх відняло, все-ж таки і не попробував рухнутися і упірно глядів на квітку.
— Ну, так ідо-ж маляр? — з якимсь особлившим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Настки.
Тая зітхнула і замовкла.
— Ну, посуджують його також у вбивстві! — горячо відповів Разумихін.
— Є які докази на се, чи як?
— Чорта докази! Та втім чіпились ніби то задля доказів, однак отсей доказ не є доказом, ось що треба доказати! Се живцем те саме, як зразу вони увязнили і стали підозрівати онтих, як їх там!... Коха та Пестрякова. Тьфу!*Як се все глупо робиться, аж слухаючи мерзить тебе! Пестряков, знаєш, може сьогодня до мене зайде... Та правда, Родю, ти отсю штуку вже знаєш, ще до твоєї слабости лучилось, різно добу перед тим, коли ти зімлів в конторі, як там про се розповідали...
Зосимов цікаво поглядів на Раскольнікова; сей не ворухнувся.
— А знаєш що, Разумихіне? Подивлюсь я на тебе: як ти однакож умієш горячитись чужими річами.
— Ну, нехай буде, а все таки ми його витягнемо! — крикнув Разумихін, стукнувши кулаком по столі. — Але тут що більш всего може гнівати? Так не те, що вони брешуть; брехні завсігди простити можна; брехня річ пожиточна, тому, що до правди веде. Ні, лиш се досадно, що брешуть, та ще й власній брехні поклоняються. Я Порфіра поважаю, однакож... знаєш, прикладом, шо їх насамперед з толку збило? Двері були зачинені, а як прийшли з двірником — отворені: ну, значить, Кох з Пестряковом і убили! Ось тобі їх льоґіка. *
— Та не горячись; їх попросту задержали; годі-ж... Але, але: та-ж я сего Коха знав; він, бач, показалось, у старухи невикуплені річи скуповував, правда чи ні?
— Правда, він шельма! Він і векслі скуповує. Промиш-ленник. Та чорт з ним! Але на що я злюся, чи ти знаєш? На рутину їх дряхлу, підлу, непорадну злюся ... А тут в одній отсій справі, цілу нову дорогу відкрити можна. Після одних психольоґічних лиш даних мож показати, як на справдіш-ний слід попадати треба. "У нас є, мовляв, факти!" Однакож факти не все; по крайній мірі половина діла в тім, як з фактами обходитись умієш!
— А ти з фактам^ обходитись умієш?
— Та, бач, годі-ж мовчати, коли чуєш, душею чуєш, що ось міг би ділу помочи, колиб ... Ех! Чи ти отсю справу подрібно знаєш?
— Та ось про маляра жду.
— Та правда! Ну, слухай історію: рівно на третий день після вбивства, ранком, коли вони там возились ще з Кохом та Пестряковом, — хоч отсі кождий свій крок .доказали і очевидність аж кричала! — викривається нараз найбільш несподіваний факт. Якийсь мужик, Душкін, властитель шинку напроти того самого дому, являється в конторі і приносить ювилєрський футерал з золотими сережкамц, і розповідає цілу новість: "Прибіг, каже, до мене вечером позавчора, десь так по восьмій годині", — день і година! міркуєш? — "ро-бітник-маляр, котрий і перед тим до мене днями забігав, Микола, і приніс мені отсю коробку з золотими сережками і з камінцями, і просив за них під застав два рублі, а на моє запитання: де взяв? — обявив, що на панелі*) найшов. Більше я його про те не розпитував", — сё Душкін бач говорить, "і виніс йому папірок" — рубель значить, — "бо ось думав, що не в мене, так у другого заставить, все одно — пропє, та