Частина перша
Фантіна
Книга перша
Праведник
1. Єпископ Мірієль
У 1815 році Шарль-Франсуа-Б’єнвеню Мірієль був єпископом у місті Дінь. Цей старий сімдесятирічний чоловік правив Діньською єпархією з 1806 року. Пан Мірієль походив зі стану судової аристократії, батько його був радником окружного суду в Ексі. Розповідали, ніби старий, прагнучи віддати свою посаду в спадок синові, оженив його дуже рано, десь років у вісімнадцять-двадцять, за поширеним у родинах тогочасних судовиків звичаєм. Незважаючи на раннє одруження, Шарль Мірієль усю першу половину свого життя присвятив світським розвагам і галантним пригодам. Хоч і невисокий на зріст, він був дуже непоганий із себе — елегантний, граційний, дотепний. Коли почалася революція, він майже відразу виїхав до Італії. Його дружина померла там від грудної хвороби, якою мучилася давно. Дітей у них не було. Важко сказати, що саме пробудило в душі Мірієля думки про самозречення і самотність: крах колишнього французького суспільства, злигодні, які довелося пережити його власній родині, чи трагічні події революційного терору 1793 року, ще жахливіші, можливо, в очах емігрантів, бо вони спостерігали їх здалеку. Чи то в своєму особистому житті він зазнав одного з тих ударів, які влучають просто в серце і впливають на долю людини більше, ніж найграндіозніші соціальні струси? Ніхто достоту цього не знав. Відомо тільки, що з Італії він повернувся священиком.
1804 року пан Мірієль служив кюре в Бріньйолі. Він був уже старий і жив самотою.
Десь під час коронації Наполеона він приїхав у своїх церковних справах до Парижа. Серед інших впливових осіб він зробив також візит кардиналові Фешу. Одного дня імператор, приїхавши до свого дядька, звернув увагу на достойного кюре, що чекав у приймальні. Помітивши на собі сповнений цікавості погляд старого, Наполеон обернувся й гостро запитав:
— Чого ви, чоловіче добрий, так на мене дивитесь?
— Ваша величносте, — відповів Мірієль, — ви бачите перед собою чоловіка доброго, а я — великого. Обидва ми можемо мати від цього користь.
Того ж таки вечора імператор запитав у кардинала, як звуть старого кюре, і незабаром Мірієль із подивом довідався, що його призначено діньським єпископом.
Пан Мірієль приїхав у Дінь зі своєю сестрою Батистіною — старою дівою, молодшою від нього на десять років.
Їхню єдину служницю, ровесницю Батистіни, звали Маглуар.
Панна Батистіна була жінка висока, бліда, тендітна, лагідна.
Маглуар була метушлива бабуся — сива, товста, завжди заклопотана. Вона весь час відсапувалась — через те, що надто метушилась, і через свою астму.
Коли пан Мірієль приїхав у Дінь, його оселили в єпископському палаці з усіма почестями, передбаченими імператорським указом, що ставив єпископа в суспільній ієрархії відразу після маршала. Його негайно навідали мер та голова суду, а він, зі свого боку, зробив візити головному збирачеві податків і префектові.
Після цього місто стало чекати, як же поведеться його новий духовний пастир.
Єпископський палац у Діні, збудований на початку минулого століття монсеньйором Анрі Пюже, доктором богослов’я Паризького університету — він став тутешнім єпископом 1712 року — був справжньою великопанською оселею. Усе тут вражало розкішшю: покої єпископа, салони, кімнати, просторе подвір’я, криті галереї під аркадами у старовинному флорентійському стилі, великий сад із чудовими деревами.
Поруч із єпископським палацом стояла лікарня. Вона містилась у вузькому й присадкуватому одноповерховому будинку з невеликим садочком.
Через три дні по приїзді єпископ навідав лікарню. Відбувши візит, він запросив доглядача до себе.
— Пане доглядач, — звернувся він до нього, — скільки у вас нині хворих?
— Двадцять шість, ваша превелебносте.
— Я теж нарахував саме стільки, — сказав єпископ.
— Ліжка, — провадив доглядач, — стоять тісно впритул.
— Я теж це помітив.
— Палати у нас — зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.
— Так я й подумав.
— А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.
— Так здалося й мені.
— Якщо спалахує пошесть — цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк — число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.
— Це спало на думку й мені.
— Що ж тут удієш, ваша превелебносте? — сказав доглядач. — Треба миритися.
Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.
Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.
— Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?
— В їдальні вашої превелебності? — вигукнув приголомшений доглядач.
Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.
— Тут поміститься двадцять ліжок, — сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: — Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я — ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя — тут.
Наступного дня двадцять шість хворих бідняків перебралися в дім єпископа, а єпископ оселився в будиночку лікарні.
Пан Мірієль не мав ніякого статку, його родина розорилась під час революції. Його сестра мала пожиттєву ренту в п’ятсот франків на рік — цього їй вистачало на особисті видатки. Як єпископ пан Мірієль отримував від держави платню в п’ятнадцять тисяч франків на рік. Того самого дня, коли переселився до лікарні, він раз і назавжди розписав, як витрачати цю суму. Ми наводимо тут пам’ятку, написану його власного рукою.
Пам’ятка для впорядкування моїх домашніх видатків
На семінарію — півтори тисячі ліврів
Місіонерам — сто ліврів
Отцям-лазаристам у Мондідьє… — сто ліврів
Паризькій семінарії чужоземних духовних місій… — двісті ліврів
Конгрегації Святого Духа… — сто п’ятдесят ліврів
Духовним закладам на Святій Землі… — сто ліврів
Товариствам сирітської опіки… — триста ліврів
Додатково товариству сирітської опіки в Арлі… — п’ятдесят ліврів
На поліпшення умов у в’язницях… — чотириста ліврів