Продавець — а водночас і хазяїн крамнички — узяв хлібину й ніж.
— На три порції, продавець! — звелів Гаврош і з гідністю додав: — Нас троє.
А побачивши, що пекар, уважно оглянувши товариство, узяв питльований хліб, Гаврош засунув палець у носа і з таким величним виглядом, наче пригостився дрібкою тютюну з королівської табакерки, обурено кинув:
— Цешке?
Тим із читачів, які думають, ніби Гаврош застосував іноземне слово або вдався до одного з викриків, якими дикуни з нудьги перегукуються через річку, пояснимо, що то звичайне собі скорочення від: "Це що таке?" Пекар чудово зрозумів Гавроша й відповів:
— Як що таке? Це дуже добрий хліб другого сорту.
— Ви хочете сказати — поганющий чорний хліб! — презирливо кинув Гаврош. — Білого хліба, продавець. Я частую.
Пекар не втримався від усмішки і, нарізаючи білий хліб, поглянув на компанію співчутливим поглядом, що обурив Гавроша.
— Гей, пекарчук! Ви чого нас обмірюєте? — запитав хлопець.
Якби всіх трьох поставити одне на одного, то не було б і саженя.
Коли хліб було нарізано, і пекар укинув монету до каси, Гаврош сказав, звертаючись до малих:
— Наминайте.
Хлоп’яки подивились на нього, не розуміючи.
— Таж вони малі і ще цього не розуміють! — засміявся Гаврош і пояснив: — Їжте.
І подав кожному по шматку хліба.
— Заряди це собі в дуло, — підбадьорливо сказав він старшому, якому виділив найбільший кусень.
Собі Гаврош узяв найменший шматок.
Усі троє добряче зголодніли. Завзято уминаючи хліб, вони товклися в крамниці, і пекар, якому було заплачено, тепер уже позирав на них скоса.
— Ходімо на вулицю, — сказав Гаврош.
І вони знову рушили в напрямку площі Бастилії.
Хлопці вже доїдали хліб і дійшли до рогу похмурої Балетної вулиці, у глибині якої виднілася низенька, зловісна хвіртка в’язниці Форс, коли хтось раптом сказав:
— Це ти, Гавроше?
— А, привіт, Чепурунчику! — відгукнувся хлопець. Він відразу впізнав юного бандита, хоч той був перевдягнений, та ще й у темних окулярах.
— Ну й артист! — провадив Гаврош. — Шкура в тебе кольору лляної припарки, а окуляри точно як у лікаря. Стильно, слово честі.
— Тс! — шикнув Чепурунчик. — Не так голосно.
І він потяг Гавроша далі від освітлених крамниць.
Двоє малих бездумно пішли за ними, тримаючись за руки.
Коли опинилися в якомусь темному підворітті, що захищало їх від цікавих поглядів та дощу, Чепурунчик сказав:
— Ти знаєш, куди я йду?
— У монастир Святої Шибениці! — висловив припущення Гаврош.
— Базікало! Я маю зустрітися з Інтелігентом.
— А я гадав, він у ящику.
— Він вибрався з ящика, — пояснив Чепурунчик.
І розповів Гаврошеві, що вранці того самого дня Інтелігент, якого перевели до в’язниці Консьєржері, зумів утекти, звернувши ліворуч, замість іти праворуч — до кабінету слідчого.
Гаврош, слухаючи, взявся за ціпок, якого Чепурунчик тримав у руці. Він потяг за головку, і блиснуло лезо кинджала.
— Он що! — сказав хлопець, засовуючи кинджал назад. — Ти взяв із собою охоронця, перевдягненого в цивільне.
Чепурунчик підморгнув.
— Чорт забирай! — сказав Гаврош. — Невже ти збираєшся зчепитися з фараонами?
— Хто знає, — відповів Чепурунчик із награною байдужістю. — Ніколи не завадить мати при собі перо.
Несподівано він змінив тему розмови й вигукнув:
— До речі!
— Що таке?
— Недавно зі мною відбулася історія. Ти тільки уяви собі. Зустрічаю я одного буржуа. Він дарує мені проповідь і гаманець. Я кладу гаманця до кишені. Через хвилину мацаю кишеню — гаманця там нема.
— Зате тобі лишилася проповідь, — зауважив Гаврош.
— А куди ти, до речі, йдеш? — спитав Чепурунчик
– Іду вкладати оцих дітлахів, — сказав Гаврош.
— Де вкладати?
— У себе вдома.
— То ти маєш квартиру?
— Авжеж, маю.
– І де вона?
— У слоні, — відповів Гаврош.
— У слоні! — не втримався від вигуку Чепурунчик, якого не так легко було здивувати.
— Та вже ж у слоні! — відрубав Гаврош. — А шке?
Думаю, читач збагнув відразу: "шке" означало "що таке".
Глибокодумна відповідь малого, здається, переконала Чепурунчика, і він сповнився більшої поваги до Гаврошевої квартири.
— Значить, у слоні, — сказав він. — І добре там?
— Дуже добре, — відповів Гаврош. — Повний комфорт. І не дме, як ото під мостами.
— А як ти туди забираєшся?
— Знаю як.
— То там є отвір? — допитувався Чепурунчик.
— Звісно, є. Між передніми ногами. Фараони про це не знають.
– І ти вилазиш угору. Так, розумію.
— Простий фокус. Раз, два — і мене нема. — Помовчавши, Гаврош додав: — А для цих малих у мене знайдеться драбина.
Чепурунчик засміявся.
— Де, в біса, ти підчепив цих пуцьвірінків?
— А мені їх подарував один перукар, — пояснив Гаврош.
Тим часом Чепурунчик замислився.
— Ти надто легко мене впізнав, — пробурмотів він. Витягши з кишені дві якихось штучки — звичайні трубочки від пір’їн, обмотані ватою, — він устромив їх собі в ніздрі. Ніс відразу змінився.
— Це тобі до лиця, — сказав Гаврош. — Ти став не такий бридкий. Так і ходи з пір’їнами в носі.
Чепурунчик був вродливий юнак, але Гаврош любив пожартувати.
— Без сміху, — мовив Чепурунчик. — Як я тобі здаюся?
Його голос теж звучав зовсім інакше. За одну мить Чепурунчик став невпізнанний.
— О, покажи нам Полішинеля! — вигукнув Гаврош.
Двоє малих, які досі нічого не слухали, надто заклопотані колупанням у носі, почувши про Полішинеля, підійшли ближче і в радісному захваті втупились у Чепурунчика.
А в того на обличчі раптом промайнув вираз тривоги. Він поклав руку на плече Гавроша і сказав, карбуючи кожне слово:
— Слухай, хлопче, якби дійшло до діла і ти дістав мені десять су, я знав би, куди їх подіти.
Ця дивна фраза справила на малого надзвичайне враження. Він жваво обернувся й побачив за кілька кроків поліцая — той стояв до них спиною. Гаврош швидко потис Чепурунчикові руку і сказав:
— Ну, бувай, я пішов зі своїми хлоп’ятами до слона. Якщо знадоблюся тобі вночі, ти знаєш, де мене шукати. Я живу на антресолях. Швейцара там нема. Спитаєш пана Гавроша.
— Гаразд, — сказав Чепурунчик.
І вони розлучилися. Чепурунчик пішов у напрямку Гревської площі, а Гаврош — до площі Бастилії.[63] П’ятирічний малий, тримаючись за руку брата, якого тягнув Гаврош, кілька разів повертав назад голову, щоб подивитись на "Полішинеля".