У відповідь на ці нешанобливі слова спалахнула така сліпуча блискавка, аж її спалах проник крізь щілини у слоновому череві. А за спалахом ударив оглушливий грім. Дітлахи скрикнули й підхопились на ноги, мало не збивши сітку з жердин. Але Гаврош обернув до них своє сміливе личко й голосно засміявся:
— Спокійно, малюки! Не розваліть мені хату. Оце так грім! Браво, Господи! У тебе вийшло не гірше, ніж у театрі Амбіґю.
Він поправив сітку, легенько штовхнув обох малих на постіль, натис їм на коліна, щоб вони випростались, і гукнув:
— Добрий Господь запалив свою свічку, і я можу погасити свою. Треба спати, дітки. Накривайтеся, я зараз гашу. Готові?
— Так, — прошепотів старший. — Мені дуже добре. Під головою наче пухова подушка.
— Кажуть не "голова", а "довбешка", — зауважив Гаврош.
Двоє малих притиснулись один до одного. Гаврош натяг їм укривало аж на вуха і втретє за сьогодні повторив:
— Спіть!
І дмухнув на ґніт.
Як тільки світло погасло, сітка, що під нею лежали діти, почала якось дивно тремтіти. Чувся глухий скрегіт із металевим призвуком. Здавалося, безліч зубів угризаються в мідний дріт. Усе це супроводжувалося різким попискуванням.
П’ятирічний малий, почувши над головою це шарудіння, похолов від жаху і штовхнув ліктем старшого брата, але той уже спав. Тоді малюк наважився пошепки звернутися до Гавроша:
— Добродію!
— Га? — озвався Гаврош, який уже склепив повіки.
— Що це шарудить?
— Пацюки, — відповів Гаврош.
І знову опустив голову на мату.
Справді, пацюків у слоновому череві були сотні. Світло ґнота змушувало їх триматися по кутках, але тепер, коли в цій печері, яку звірі вважали своєю оселею, запанувала темрява, вони осміліли й, відчувши "запах свіжини", табунами накинулись на Гаврошеве шатро, певне, сподіваючись прогризти дріт.
Тим часом малий не міг заснути.
— Добродію! — знову озвався він.
— Чого тобі? — спитав Гаврош.
— А що воно — пацюки?
— Це такі миші.
Гаврошеве пояснення трохи заспокоїло малого. Колись він бачив білих мишей і зовсім їх не злякався. Проте він знову озвався:
— Добродію!
— Ну, що тобі?
— А чого у вас нема кота?
— Був у мене один, — відповів Гаврош, — та вони його з’їли.
Почувши ці слова, малий знову затремтів від страху.
— Добродію!
— Га?
— Кого з’їли?
— Кота.
— А хто з’їв кота?
— Пацюки.
— Миші?
— Ну так, пацюки.
Нажаханий цими мишами, які їдять котів, малюк провадив:
— Добродію, а нас вони не з’їдять, оті миші?
— Ще й як! — сказав Гаврош.
Страх малого досяг найвищої межі. Але Гаврош додав:
— Не бійся! Вони сюди не проберуться. Ось тобі моя рука. Замовкни й спи!
І взяв малого за руку. Хлопець притис Гаврошеву руку до себе й трохи заспокоївся. Навколо запанувала тиша: почувши людські голоси, пацюки розбіглися. Незабаром вони знову люто накинулися на сітку, але троє малих уже міцно спали й тому нічого не чули.
Година за годиною минала ніч. Темрява вкривала площу Бастилії, поривами налітав зимовий вітер із дощем. Величезний слон стояв нерухомо, мовби вдивляючись у темряву; здавалося, він поринув у глибоку задуму, задоволений, що дав притулок трьом бідолашним дітям.
Десь перед світанком із вулиці Сент-Антуан вибіг чоловік; він швидко перетнув площу і крізь щілину в паркані прослизнув під черево слона. Там він крикнув — раз і вдруге — голосом, що не мав у собі нічого людського й був схожий на крик папуги. Той крик приблизно можна передати літерами на папері, як:
— Кірікікіу!
На другий крик із слонового черева пролунав у відповідь дзвінкий дитячий голос:
– Іду!
Майже відразу дошка, що затуляла дірку в череві, відсунулась, і звідти виліз хлопець, який миттю спустився по нозі слона. То був Гаврош. Покликав його Чепурунчик.
Ну а крик "кірікікіу", безперечно, означав те, що Гаврош висловив фразою: "Спитаєш пана Гавроша".
Почувши цей крик, хлопець зразу прокинувся, вибрався з "алькова", ледь розсунувши сітку, яку тут-таки ретельно затулив, відкрив свою ляду й спустився вниз.
— Нам потрібна твоя допомога, — тільки й сказав Чепурунчик.
Гаврош не став вимагати пояснень.
— Гаразд, — сказав він.
Й обидва швидко пішли до вулиці Сент-Антуан, у той бік, звідки з’явився Чепурунчик.
3. Втеча з тюрми
Ось що відбулося тієї самої ночі у в’язниці Форс.
Інтелігент, Відьмак, Паща і Тенардьє зуміли домовитися між собою про втечу, хоч Тенардьє і сидів у одиночці. Інтелігент утік ще вдень — ми вже знаємо про це з розмови між Чепурунчиком та Гаврошем. Чепурунчик мав допомагати приятелям іззовні.
Відьмак цілий місяць просидів у карцері; за цей час він устиг, по-перше, зсукати мотузку, а по-друге, — обміркувати план утечі. Вийшовши звідти, він прихопив і мотузку. Посадили його в так звану Нову будівлю; там він зустрівся з Пащею і знайшов цвях.
Призначений день був особливо сприятливий для втечі, бо покрівельники саме лагодили шиферний дах. Отож угорі з’явилися риштування й драбини. Тобто мости і сходинки до волі.
Нова будівля складалася з чотирьох загальних камер, розміщених одна над одною, і горищного приміщення, яке називалося "Вільне повітря". Широкий комин, що лишився, певно, від кухонної печі герцогів де ла Форс, починався з нижнього поверху, перетинав усі камери й виходив на дах.
Паща й Відьмак сиділи в одній камері. З остороги їх помістили внизу, на першому поверсі. Випадково узголів’я їхніх ліжок упиралися в комин. Тенардьє сидів якраз у них над головою, на тому самому горищі, яке мало назву "Вільне повітря".
Воно було поділене на чотири окремі камери з потрійними ґратами на вікнах і дверима, оббитими бляхою.
В одну з тих камер і посадили Тенардьє. Так і не пощастило з’ясувати, в який спосіб роздобув він пляшку вина зі снотворним зіллям.
У багатьох тюрмах є служителі, які наживаються на тому, що іноді допомагають в’язням утекти.
Тієї самої ночі, коли малий Гаврош підібрав на вулиці двох дітей, Відьмак і Паща тихо підвелися й почали колупати комин цвяхом, який знайшов Відьмак. Вони знали, що Інтелігент, котрий уже втік уранці, чекає їх на вулиці разом із Чепурунчиком. Тиньк і цегла падали на Відьмакове ліжко, тому нічого не було чутно. Та й пориви вітру з дощем, градом і громом створювали шум, який сприяв утікачам. Інші в’язні або спали, або вдавали, ніби сплять. Відьмак був спритний, Паща — дужий. Перш ніж наглядач, який дрімав у заґратованій комірчині з віконцем на камеру, встиг щось почути, два небезпечні бандити пробили стіну комина, вилізли димоходом угору, зламали залізні ґрати, що закривали верхній отвір димаря, й опинилися на даху.