Але Фошлеван надто поспішав, щоб звернути увагу на ці сумні наслідки свого успіху.
— Я приніс ваші лопату й заступ, — повідомив він.
Гріб’є здивовано витріщився на старого.
— Це ви, селюче?
— А вашу перепустку заберете завтра у воротаря кладовища.
І Фошлеван поклав на підлогу лопату й заступ.
— Що все це означає? — запитав Гріб’є.
— Це означає, що перепустка випала у вас із кишені, і я знайшов її, коли ви пішли, що я закопав мерця, що я зробив вашу роботу, що завтра воротар поверне вам перепустку, і ви не платитимете п’ятнадцять франків штрафу. Бувайте, новобранцю.
— Дякую, селянине! — вигукнув Гріб’є у захваті. — Наступного разу вип’ємо за мій кошт!
8. Допит, яким усі лишилися задоволені
Через годину двоє чоловіків і мала дівчинка підійшли в нічній темряві до будинку № 62 по вуличці Пікпюс. Старший із чоловіків підняв молоточок і постукав.
Це були Фошлеван, Жан Вальжан і Козетта.
Двоє старих забрали Козетту в торговки городиною, де Фошлеван залишив її вчора. Всі ці двадцять чотири години Козетта не їла, не пила і тільки мовчки тремтіла. Торговка ставила їй сотні запитань, отримуючи у відповідь лише похмурий погляд. Козетта не розповіла нічого про те, що бачила й чула за останні два дні. Вона здогадувалася: в їхньому житті відбувається якийсь злам, і їй слід "бути розважливою".
Та коли після цієї невеселої доби Козетта нарешті побачила Жана Вальжана, вона скрикнула так радісно, що сумніву не лишалося: то крик порятованого з безодні.
Фошлеван був у монастирі своєю людиною, і всі двері відчинилися перед ним.
Отак було розв’язано подвійну й страшну проблему: вийти з монастиря й увійти в нього.
Воротаря заздалегідь попередили, і він пропустив усіх трьох крізь хвіртку, що вела в сад. Звідти вони пройшли до приймальні, де напередодні Фошлеван вислуховував розпорядження ігумені.
Мати Непорочність зі своїми чотками в руках уже чекала на них. Поруч неї стояла одна зі старших черниць, що мали право голосу в капітулі. Свічка тьмяно освітлювала кімнату.
Ігуменя пильно оглянула Жана Вальжана. Найпроникливіший погляд — це погляд з-під опущених повік.
Потім вона почала допит:
— Ви його брат?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Як вас звати?
— Ультім Фошлеван, — відповів старий садівник. Він справді мав брата на ім’я Ультім, який давно помер.
— Звідки ви родом?
— З Пікіньї, біля Аміана, — відповів Фошлеван.
— Скільки вам років?
— П’ятдесят, — відповів Фошлеван.
— Який у вас фах?
— Садівник, — відповів Фошлеван.
— Ви добрий християнин?
— У нас у родині всі добрі християни, — відповів Фошлеван.
— Це ваша дівчинка?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Ви їй батько?
— Ні, дідусь, — відповів Фошлеван.
Старша черниця сказала ігумені півголосом:
— Він добре відповідає.
Жан Вальжан досі не вимовив і слова.
Ігуменя уважно подивилася на Козетту й тихо сказала старшій черниці:
— Вона буде негарною.
Обидві черниці пошепки радилися кілька хвилин у кутку приймальні, а тоді ігуменя обернулась і сказала:
— Дядечку Фован, вам видадуть ще один наколінник із дзвіночком. Тепер їх треба буде два.
Назавтра й справді в саду чутно було вже два дзвіночки, й черниці не могли втриматися від спокуси й піднімали краєчок свого покривала. Під деревами копали землю двоє чоловіків — Фован і ще хтось. Подія надзвичайної ваги. Черниці навіть порушували мовчанку й повідомляли одна одній: "Це помічник садівника".
Старші черниці додавали: "То брат дядечка Фована".
Жан Вальжан тепер міг вважати себе влаштованим. Він мав шкіряний наколінник із дзвіночком. Він дістав також офіційне ім’я та прізвище: Ультім Фошлеван.
Уся ця пригода неабияк уславила старого Фошлевана. Він мав потрійний успіх: у очах Жана Вальжана, якому він дав притулок; у очах гробаря Гріб’є, що казав собі: "Він мене врятував від штрафу"; в очах монастиря, який завдяки йому зберіг під вівтарем святий прах матері Розп’яття, ошукав кесаря й догодив Богові.
9. Життя за монастирським муром
Коли ігуменя сказала про Козетту: "Вона буде негарна" — то відразу відчула прихильність до дівчинки й зарахувала її безкоштовною пансіонеркою.
В цьому немає нічого дивного — адже вродливі дівчатка завжди неохоче постригаються в черниці. Тому монастиреві вигідніше набирати у свій пансіон негарних.
Козетта й у монастирі мовчала.
Вона, звичайно, вважала себе донькою Жана Вальжана. Нічого не знаючи, вона, зрештою, нічого й не могла розповісти про себе, та якби й знала, то не розповіла б. Важке життя робить дітей мовчазними. Козетта надто багато вистраждала, і вона боялася не те що говорити, а й дихати. Досить швидко призвичаївшись у монастирі, вона шкодувала лише за Катріною, але не зважувалася заговорити про це. Одного тільки разу вона сказала Жанові Вальжану: "Тату, коли б я знала, як воно буде, я взяла б її з собою".
Ставши вихованкою монастиря, Козетта була зобов’язана носити форму пансіонерок, і Жан Вальжан домігся, щоб йому віддали її одежу. Це було те саме жалобне вбрання, в якому вона покинула з ним корчму Тенардьє. Воно ще не дуже зносилося. Жан Вальжан пересипав ту одіж, а також панчохи й черевики камфорою та іншими запашними речовинами, яких так багато в монастирях, і склав усе в невелику валізку, що її зумів роздобути. Він поклав ту валізку на стілець біля свого ліжка і завжди носив при собі ключ від неї. "Що там у тій валізці, тату? — спитала одного разу Козетта. — Звідти так гарно пахне!"
Старий Фошлеван був винагороджений за свій добрий вчинок не тільки славою, про яку ми вже згадували. По-перше, він щиро радів. По-друге, в нього значно поменшало роботи. І по-третє, він утричі частіше міг нюхати тютюн, бо платив тепер за нього пан Мадлен.
Черниці так і не змогли звикнути до імені "Ультім" і називали Жана Вальжана "другий Фован".
Якби ці святі діви були спостережливіші, то помітили б, що завжди, коли треба було виходити у справах за монастирські мури, то йшов немічний і кульгавий Фошлеван-старший — а другий ніколи. Але чи тому, що погляд, постійно спрямований на Бога, не вміє шпигувати, чи тому, що черниці більше полюбляли стежити одна за одною, — вони не звертали на це уваги.