Підступивши до вікна, Жан Вальжан оглянув його. Воно було незаґратоване, виходило в сад, і стулки зачинялися на засувку, як заведено в тих краях. Жан Вальжан розчахнув вікно — та порив холодного вітру, що залетів до кімнати, змусив його знов зачинити стулки. Пильним поглядом він окинув сад. Його оточував низький мур, через який неважко було перелізти. За муром стояли в ряд дерева — однакові проміжки між ними свідчили, що там вулиця.
Оглянувши садочок і мур, Жан Вальжан обернувся з рішучістю людини, яка на щось зважилася, підійшов до алькова, взяв свій заплічний мішок, відкрив його, порився в ньому, вийняв якусь річ, поклав ту річ на ліжко, сунув черевики в одну з кишень мішка, зав’язав його, закинув за плечі, надів кашкета, насунувши дашок на самісінькі очі, навпомацки знайшов свою палицю й поставив її на підвіконня, прихиливши до лутки, а тоді вернувся до ліжка й рішуче схопив покладену туди річ. То був короткий залізний прут, загострений на кінці, мов спис.
У сутінках годі було роздивитися, що то за гостряк. Відмичка? Чи, може, зброя?
На світлі легко було б розпізнати, що то свічник рудокопа. За тих часів каторжники нерідко працювали в каменярнях поблизу Тулона, і тому знаряддя рудокопів потрапляло до їхніх рук. Свічник рудокопа виготовлено з масивного заліза, і він загострений з того кінця, яким його встромляють у розколини каменю.
Жан Вальжан узяв той свічник у праву руку і, стримуючи подих, намагаючись ступати нечутно, попрямував до дверей у сусідню кімнату, в якій, ми знаємо, спав єпископ. Підійшовши, він побачив, що двері прочинені. Єпископ навіть не потурбувався зачинити їх як слід.
8. Що він зробив
Жан Вальжан прислухався. Жодного шереху.
Він штовхнув двері.
Він штовхнув їх пальцем з обережністю кота, який хоче увійти до кімнати, але остерігається, що його вижбурнуть геть.
Двері подалися ледь помітно.
Він зачекав хвилину і штовхнув їх уже сміливіше.
Двері розчинилися ширше і знов нечутно. Тепер отвір став досить широкий, і він міг би пройти. Але столик біля дверей загороджував прохід.
Жанові Вальжану довелося штовхнути двері втретє. Цього разу погано змащена завіса гучно зарипіла в темряві.
Жан Вальжан затремтів. Рип незмащеної завіси відлунив у його вухах, наче грім сурми, що кличе на Страшний суд.
Жаскі видіння зринули перед ним у ту мить. Йому навіть здалося, що дверна завіса раптом ожила й гавкає, мов собака, застерігаючи про небезпеку і будячи поснулих людей.
Він завмер на місці, приголомшений, і важко опустився з пальців на п’яти. Йому здавалося, що кров стугонить у нього в скронях, мов два ковальські молоти, а дихання вилітає з грудей зі свистінням вітру, який вихоплюється з тунелю. Він не сумнівався, що це роздратоване рипіння поставить на ноги весь дім, що двері підняли тривогу й покликали на поміч. Зараз підхопиться на ноги старий, жінки знімуть крик, збіжаться сусіди; не мине й чверті години, як усе місто гудітиме, мов розтривожений вулик. Уся жандармерія буде на ногах. Жан Вальжан уже вважав себе пропащим.
Він завмер там, де стояв, застигши, мов соляний стовп, не наважуючись ворухнутися.
Збігло кілька хвилин. Двері були розчинені навстіж. Він осмілився заглянути в кімнату. Ніщо там не ворухнулось. Він нашорошив вуха. В домі не чутно було жодного шереху. Рип незмащеної завіси не розбудив нікого.
Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не отямився від страшної тривоги. Проте він не відступив. Він думав тепер тільки про одне — зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.
Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління — усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.
Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі. Він чув у глибині кімнати рівне і спокійне дихання. Єпископ спав.
Нараз Жан Вальжан зупинився. Він уже стояв біля ліжка. Він дійшов туди скоріше, ніж сподівався.
Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: "Спершу подумай, а тоді роби". Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо.
Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа.
Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям — обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.
Жан Вальжан нерухомо стояв у тіні, стискаючи свій свічник, і злякано дивився на осяяного старого. Ніколи в своєму житті не бачив він нічого подібного.
Ніхто не вгадав би, що діялося в його душі, навіть він сам. Щоб спробувати це збагнути, слід уявити собі людину шалену й дику, перед людиною, яка є втіленням доброти. Навіть на Жановому обличчі годі було щось прочитати. Воно висловлювало тупий подив. Він дивився — і більш нічого. Але що він думав? Невідомо. Одне безперечно: він був схвильований і стривожений.
Його погляд не відривався від старого. Дивна нерішучість опанувала його. Здавалося, зараз він або провалить цю голову, або поцілує цю руку.
Через якусь хвилю ліва рука Жана Вальжана повільно піднялася, і він скинув кашкета; потім так само повільно рука опустилась, і каторжник знову втупився в єпископа з кашкетом у лівій руці і страшною зброєю в правій; волосся стояло сторч над насупленим лобом.