У той час вона сказала сусідці: "Ет! Я собі думаю так: якщо я спатиму п’ять годин на добу, а решту часу шитиму, то якось зароблю собі на шматок хліба".
Бачити біля себе Козетту було б для Фантіни невимовним щастям у її розпачливому становищі. Поїхати по неї? Але хіба це можливо? Щоб дитина розділила її злидні? А крім того, вона багато заборгувала Тенардьє — і як із ними розрахуватися! І де взяти грошей на дорогу?
У перші часи Фантіна так соромилася, що не сміла з’явитись на люди.
Коли вона виходила на вулицю, то відчувала, що всі обертаються й показують на неї пальцем. Усі дивилися на неї, проте ніхто її не вітав. Ядуча й холодна зневага перехожих проникала їй у тіло й душу, наче крижаний вітер.
Треба було звикати до загального презирства, як вона вже звикла до вбогості. Мало-помалу Фантіна змирилася з долею. Через два-три місяці вона відкинула сором і стала виходити на люди, мов нічого й не сталося. "Мені байдуже", — казала вона і ходила з високо піднесеною головою, з гіркою посмішкою на устах, відчуваючи, що стає зухвалою й безсоромною.
Пані Віктюрніан іноді бачила, як Фантіна проходила повз її вікно, бачила, в якому жалюгідному становищі опинилася "ця тварюка", завдяки їй "поставлена на своє місце", — бачила й торжествувала. Радість негідника завжди чорна.
Фантіна дуже перевтомлювалась, і в неї з’явився сухий кашель, що дедалі посилювався. Не раз вона казала своїй сусідці, старенькій Маргариті: "Помацайте, які в мене гарячі руки".
Але вранці, коли Фантіна розчісувала старим поламаним гребінцем свої прегарні коси, що струменіли по її плечах, наче пухнастий шовк, вона переживала мить кокетливого щастя.
Сяк-так вона перебилася до кінця зими. Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо — наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь — і небесну вологу, і людське серце.
Фантіна заробляла дуже мало. Її борги зростали. Тенардьє, нерегулярно отримуючи гроші, надсилали листи, читаючи які, Фантіна впадала в розпач. Одного дня вони написали, що Козетта ходить зовсім гола на холоді, що їй конче треба купити вовняну спідницю, тож мати повинна прислати бодай десять франків. Фантіна отримала листа і цілий день жмакала його в руках. Увечері вона зайшла по перукаря, чий заклад стояв на розі вулиці, й розпустила перед ним волосся. Чудові біляві коси вкрили її до пояса.
— Які гарні коси! — вигукнув перукар.
— А скільки ви мені дали б за них? — спитала Фантіна.
— Десять франків.
— Відрізайте.
Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.
Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.
А Фантіна думала: "Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами". Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.
Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість — розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його — його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.
Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: "Ця дівчина закінчить погано".
Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки — цього маленького янгола. "Коли я забагатію, — казала вона, — я візьму свою Козетту до себе". І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: "Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре".
Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:
— Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!
Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.
Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.
Якийсь перехожий спитав у неї:
— Чого ви так радієте?
— Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! — відповіла Фантіна.
Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.
Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном — для простолюду — та вченою тарабарщиною — для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:
— У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.
— Які різці? — спитала Фантіна. — Звідки вони у мене?
— Різці, — відповів ескулап-дантист, — це передні зуби, два верхні.
— Який жах! — вигукнула Фантіна.
— Два наполеондори! — прошамкотіла якась беззуба баба. — Ото щастить людям!
Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:
— Поміркуйте, кралечко! Два наполеондори — це чималі гроші. Якщо надумаєтесь, приходьте ввечері до заїзду "Срібна палуба", я буду там.
Фантіна повернулась додому і, трусячись від люті, розповіла про все своїй старенькій сусідці:
— Ви собі уявляєте? Який нелюд! І дозволяють же таким їздити по країні! Видерти мої передні зуби! Волосся відростає — але зуби! Краще я стрибну з п’ятого поверху на тротуар! Він сказав мені, що буде ввечері в "Срібній палубі".
– І скільки він запропонував тобі? — спитала Маргарита.
— Два наполеондори.
— Це сорок франків.
— Так, — сказала Фантіна, — це сорок франків.