— Котра година, сестро?
Видзвонило третю, і Фантіна, сівши в ліжку, хоч їй навіть ворухнутися було важко, прикипіла поглядом до дверей.
Але ніхто не увійшов, двері не відчинилися.
Вона сиділа, заклякнувши, не відводячи погляду від дверей і наче стримуючи подих. Сестра не наважувалася заговорити до неї. На дзвіниці пробило чверть на четверту.
Фантіна впала на подушку.
Вона нічого не сказала і стала бгати пальцями простирадло.
Минуло півгодини, потім година. Ніхто не приходив. Щоразу, як бив годинник, Фантіна зводилась і дивилась на двері, потім опускалась на подушку.
Було ясно, кого вона чекає, проте вона не називала нічийого імені й не нарікала. Тільки бухикала дуже поганим кашлем. Здавалося, на неї опускається чорний морок. Фантіна була мертвотно-бліда, губи в неї посиніли. Вряди-годи вона всміхалася.
Пробило п’яту. І тоді сестра почула, як хвора прошепотіла:
— Дарма він не прийшов сьогодні… Завтра мене вже не буде…
Сестра сама дивувалася, чому пан Мадлен так спізнюється.
Тим часом Фантіна втупилась у стелю і начебто силкувалася щось пригадати. Несподівано вона заспівала слабким, як зітхання, голосом. Черниця прислухалася. Ось що співала Фантіна:
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
Учора до мене Пречиста явилась,
В гаптованій мантії з неба зійшла
І каже: "Ти в Бога дитинку просила?
Я доню тобі під плащем принесла".
— Біжіть до крамниці, летіть як на крилах,
Щоб я свою доню скоріш одягла!
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Спасибі, спасибі, Пречистая Діво!
Колиска готова у мене стоїть.
Яснішої зірки, дивнішого дива
Не зміг і Господь би для мене створить.
— А що з оцим клаптем, матусю щаслива?
— Сідайте для доні сорочечку шить.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
— Ви виперіть клапоть. — А де? — Звісно, в річці.
Отут на столі полотно розкладіть
І шийте сорочечку, потім спідничку,
А я на них вишию сонячний квіт.
— Нема вже дитятка твого, молодичко!
— Тоді шийте саван — покину я світ!
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
Це була старовинна колискова пісня, якою вона колись присипляла свою маленьку Козетту і яку не згадувала жодного разу, відколи розлучилася з донькою. Фантіна співала таким сумним голосом і з таким ніжним виразом, що навіть у звичної до людського горя черниці на очі набігли сльози.
Видзвонило шосту. Фантіна, здавалося, не почула. Вона більш не звертала уваги ні на що.
Сестра Симпліція послала служницю довідатись у воротарки, чи пан мер удома і чи прийде він до хворої. За кілька хвилин служниця повернулась і тихо розповіла сестрі, що пан мер виїхав раніше шостої ранку в тильбюрі, запряженому білим конем. Воротарці він сказав, щоб сьогодні його не чекали.
Поки жінки перешіптувалися, повернувшись до хворої спинами, Фантіна зіп’ялась на своїй постелі навколішки і дослухалася. Раптом вона вигукнула:
— Ви розмовляєте про пана Мадлена! Чому ви говорите тихо? Що сталося? Чому він не прийшов?
Її голос пролунав так хрипко й грубо, що жінкам здалося, ніби говорить чоловік. Вони злякано обернулися.
— Кажіть же! — крикнула Фантіна.
Служниця пробелькотіла:
— Воротарка мені сказала, що сьогодні він прийти не зможе.
— Дитино моя, — мовила сестра, — заспокойтеся, ляжте.
— Він не зможе прийти? — перепитала хвора. В голосі її звучав розпач. — Чому? Скажіть мені, ви знаєте.
Служниця поквапно прошепотіла на вухо черниці:
— Скажіть, він зайнятий у муніципальній раді.
Сестра Симпліція зашарілася; адже служниця пропонувала їй збрехати. З другого боку, сказати хворій правду було небезпечно: в її стані це могло завдати їй смертельного удару. Проте сестра вагалася недовго. Вона підвела на Фантіну свій спокійний, сумний погляд і сказала:
— Пан мер кудись поїхав.
Фантіна рвучко випросталася, потім сіла. Очі в неї засяяли. Неземна радість розлилася по її змученому обличчю.
— Поїхав! — вигукнула вона. — Він поїхав по Козетту!
Тоді підняла руки до неба, помолилась і сказала:
— Люба сестро, тепер я ляжу й буду слухняною. Пробачте, що я говорила так голосно. Я знаю, цього робити не слід, але я дуже щаслива. Адже пан Мадлен поїхав по мою Козетту в Монфермей.
Вона лягла й поцілувала срібний хрестик, який висів у неї на шиї і якого їй подарувала сестра Симпліція.
— Моя дитино, — сказала черниця, — а зараз спробуйте відпочити й більше не розмовляйте.
Фантіна взяла у свої вологі від поту долоні руку сестри:
— Ви пригадуєте, як учора він сказав, коли я спитала його про Козетту: "Скоро, скоро"? Він хоче зробити мені сюрприз. Люба сестро, не показуйте знаками, щоб я замовкла. Я почуваю себе зовсім здоровою — адже я скоро побачу Козетту. Мені навіть їсти захотілося. П’ять років не бачила я своєї дівчинки. Вона тепер велика, їй уже сім. Господи, як це погано, коли довго не бачиш своє дитя! Адже життя не вічне. Як добре, що він поїхав, пан мер! Кажуть, надворі холодно? Чи він хоч узяв свій плащ? Завтра він повернеться, правда ж? Уранці, сестро, нагадайте мені, щоб я наділа чепчик із мереживом.
Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.
— А зараз, — сказала черниця, — коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.
Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:
— Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.
І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.
Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.
Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи жодного шереху, він подумав, що Фантіна заснула, і підійшов до ліжка навшпиньки. Він трохи відсунув запону і при світлі нічника побачив, що Фантіна спокійно дивиться на нього широко розкритими очима.
Лікар подумав, що хвора марить.
— Погляньте, тут якраз є місце, — додала Фантіна.
Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.