Єпископ узяв свою патерицю, одяг мантію, бо скоро мав повіяти прохолодний вечірній вітер, і вирушив у дорогу.
Сонце майже торкалося обрію, коли єпископ дістався до заклятого місця. Серце в нього калатало, коли він підходив до страшного лігва. Він переступив через рівчак, розсунув кущі живоплоту, підняв жердину на вході до занедбаного подвір’я, трохи пройшов і зненацька за високими кущами побачив "барліг".
То була низенька хатина, вбога, але охайна, з дверима, обплетеними виноградною лозою.
Біля дверей у старому селянському кріслі з коліщатками сидів сивий чоловік і всміхався до сонця.
Поруч нього стояв хлопець, малий підпасок. Він подавав старому чашку з молоком.
Єпископ мовчки дивився на цю сцену.
— Дякую, — сказав старий, — більш мені нічого не треба.
І відірвав усміхнений погляд від сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.
— Відколи я тут оселився, — сказав він, — це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?
— Мене звати Б’єнвеню Мірієль, — відповів єпископ.
— Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?
— Той самий.
Старий ледь усміхнувся:
— Отже, ви мій єпископ?
— У якомусь розумінні так.
— Заходьте, добродію.
Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:
— Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.
— Через три години я помру, добродію, — сказав старий.
Він помовчав, а тоді провадив:
— Учора в мене охололи тільки ступні. Сьогодні вже й коліна. Тепер я відчуваю — холод добирається до живота. Коли він досягне серця, воно зупиниться. Яке гарне сонце, правда? Я попросив викотити мене надвір, щоб востаннє глянути на світ. Мені хотілося б дожити до світанку. Але я знаю, що протягну не більше трьох годин. Ну що ж. Хай буде так. Я помру, милуючись на зорі.
Єпископ був мало зворушений. Адже на порозі смерті цей чоловік, здавалося, зовсім не думав про Бога. Єпископ дивився на колишнього члена Конвенту тільки з цікавістю, за яку, певно, дорікнув би собі, коли б ішлося про когось іншого. Але той, хто колись засідав у Конвенті, був для нього мовби поза законом, навіть поза законом милосердя.
Г. сидів спокійний, майже випростаний, голос його звучав рівно. Важко було повірити, що йому понад вісімдесят років. Революція висунула багато таких людей, гідних своєї епохи. Здавалося, Г. помирає за власним бажанням. Смерть поки що заволоділа тільки його ногами, а голова зберігала цілковиту ясність розуму.
Єпископ сів на камінь, який лежав на подвір’ї. І раптом сказав — слова вихопилися в нього майже несамохіть:
— Я віддаю вам належне. Ви все ж таки не голосували за смертний вирок королю.
Член Конвенту, здавалося, не помітив гіркоти, схованої під словами "все ж таки". Усмішка зникла з його обличчя, і він відповів:
— Не віддавайте мені належне, добродію. Я голосував за смертний вирок тиранові.
— Як вас розуміти? — спитав єпископ.
— Я хотів сказати, що людина має над собою одного тирана — неуцтво. Я голосував за смертний вирок цьому тиранові. Цей тиран породив монархію, тобто владу несправедливу. Владу, яка стоятиме на підвалинах справедливості, дадуть людям тільки знання.
– І совість, — докинув єпископ.
— Це одне й те саме. Совість дорівнює тим знанням, якими людина наділена від природи.
Монсеньйор Б’єнвеню слухав із подивом — нічого подібного він ніколи не чув.
— Що стосується Людовіка Шістнадцятого, то я сказав: "Ні". Я не вважаю, що мені дано право вбивати людину. Але знищити зло — мій обов’язок. Голосуючи за республіку, я голосував за братерство, за мир, за світанок! Я допомагав викорчовувати забобони й темряву. Коли розвіється темрява й забобони, люди побачать світло. Тому ми й знищили старий лад.
— Ви його знищили. Може, іноді нищити й корисно. Але я боюся нищення, на яке людину штовхає гнів.
— Справедливий гнів — це елемент прогресу, єпископе. Хай там що кажуть, а французька революція стала для людства найбільшим кроком уперед від часів пришестя Христа. Вона мала свої вади, звичайно, але мета її висока. Вона визволила приховані сили суспільства. Вона пом’якшила звичаї. Вона стала джерелом заспокоєння, втихомирення, світла. Завдяки їй землю омила хвиля цивілізації. Вона принесла добро.
Єпископ не стримався, щоб не прошепотіти:
— Та невже? А терор дев’яносто третього року?
З майже зловісною урочистістю вмирущий випростався на стільці і, напружуючи останні сили, вигукнув:
— Он ви про що! Терор дев’яносто третього! Півтори тисячі років згущувалися хмари. Через п’ятнадцять століть нарешті вдарила гроза. І вас дивує, що прогуркотів грім?
Єпископ відчув легке збентеження. Проте здаватися не хотів.
— Суддя виступає від імені правосуддя, — сказав він. — Священик — від імені милосердя, яке, власне, є вищим ступенем того ж таки правосуддя. Удар грому не повинен разити сліпо.
І додав, пильно дивлячись на співрозмовника:
— За що замучили Людовика Сімнадцятого?
Член Конвенту простяг руку і вхопив єпископа за лікоть:
— Людовика Сімнадцятого? Подумаймо. Кого ви оплакуєте? Невинне дитя? Що ж, тоді я ладен плакати разом із вами. Чи спадкоємця трону? В такому разі я поміркую. Мені не менше жаль невинного хлопчика, якого підвісили під пахви на Гревській площі і який помер мученицькою смертю тільки за те, що він — брат Картуша,[4] ніж правнука Людовіка П’ятнадцятого, теж невинного хлопчика, замученого у в’язниці тільки за те, що він був правнук Людовика П’ятнадцятого.
— Мені не подобається таке зіставлення імен, — сказав єпископ.
— Кого, ви вважаєте, я цим принизив? Картуша? Чи Людовика П’ятнадцятого?
Запала мовчанка. Єпископ уже розкаювався, що прийшов сюди, але водночас відчував, як щось похитнулось у його душі.
Член Конвенту заговорив знову:
— Я бачу, добродію священик, ви не любите грубої правди. А Христос її не цурався. Він брав бича й виганяв митарів із храму. Його бич був вісником грубої правди. Коли він вигукнув: "Sinite parvulos!"[5] — він не робив різниці між дітьми. Він не посоромився б поставити спадкоємця розбійника Варрави поруч зі спадкоємцем Ірода. Невинності не потрібні високі титули, добродію. Вона так само священна в лахмітті, як і в королівських шатах.