Одного ранку, йдучи на роботу, той побачив у кущах лопату й кирку — здавалося, хтось умисне їх там заховав. Він тоді подумав, що то лопата й кирка старого на прізвисько Шість-Нещасть, який доставляв у Монфермей воду. Але ввечері того самого дня він побачив, як із дороги зійшов і попрямував у найгустіші хащі "один чоловік не з тутешніх, але йому, Довбні, добре знайомий. "Товариш по каторзі", — витлумачив Тенардьє. Довбня відмовився назвати його ім’я. Той чоловік ніс у руках щось квадратне, схоже на ящичок або скриньку. Довбня так здивувався, що йому не зразу спало на думку простежити, куди подався його "знайомець". Коли він до цього додумався, минуло хвилин сім-вісім, знайомець зник у гущавині, стояла вже ніч, і Довбня не зміг його відшукати. Тоді він вирішив почекати на узліссі. Було місячно. Через дві або три години Довбня побачив, як той чоловік вийшов із кущів. Скриньки в його руках уже не було, натомість він ніс кирку й лопату. Довбня й не подумав підходити до нього, бо той був утричі дужчий, ніж він, та ще й з киркою в руках і міг убити небажаного свідка, який його впізнав. Але лопата й кирка наштовхнули Довбню на здогад; він побіг до куща, повз який ішов уранці, — ні лопати, ні кирки там уже не було. Отож він подумав, що його знайомець, заглибившись у ліс, вирив десь киркою яму, поклав туди скриньку і закопав яму лопатою. Труп у тій скриньці не помістився б, отже, в ній були гроші. Після того Довбня й почав свої пошуки. Він оглянув, обстежив весь ліс, копав скрізь, де земля була нещодавно зрушена. Але марно.
Більш ніхто про це в Монфермеї не згадував.
3. Очевидно, кільце ланцюга уже було підпиляне, якщо зламалося від одного удару молотком
Наприкінці жовтня того самого 1823 року жителі Тулона побачили, як до їхнього порту ввійшов корабель "Оріон", що дістав під час шторму пошкодження й потребував ремонту.
Хоч "Оріон" і був пошарпаний бурею, його поява на рейді привабила в порт великий натовп. Бо поява такого корабля — це видовище, а юрба видовища любить.
На "Оріоні" майорів вимпел, який згідно з військово-морським етикетом мають вітати в порту одинадцятьма гарматними пострілами. На кожен постріл корабель відповідає — отже, всього гримить двадцять два постріли.
Лінійний корабель — це яскравий приклад того, як людський геній змагається з могутністю природи.
Лінійний корабель виготовлено водночас із найважчих і найлегших матеріалів, бо йому доводиться долати опір зразу трьох середовищ — твердого, рідкого й повітряного. Він має одинадцять сталевих кігтів, якими чіпляється за граніт на морському дні, і безліч крил, якими ловить вітер. Дихає він крізь жерла ста двадцяти гармат і гордо відповідає грому й блискавці. Океан прагне збити його зі шляху жахливою одноманітністю своїх хвиль, але корабель має душу — компас, який постійно вказує на північ і допомагає йому обрати потрібний напрямок. Темними ночами його ліхтарі замінюють зорі. Проти вітру він має такелаж і вітрила, проти води — дерево, проти граніту — залізо, мідь і свинець, проти темряви — світло, проти неозорого простору — стрілку компаса.
І щоразу, коли така грандіозна машина заходить у гавань, на березі юрмиться тлум цікавих, які самі не могли б пояснити, що їх сюди приваблює.
Отож щодня з ранку до вечора на набережних тулонського порту юрмився натовп роззяв, які витріщалися на "Оріон".
"Оріон" уже давно був пошкоджений. На днище налип товстий шар черепашок, від того швидкість корабля вдвічі зменшилась, і рік тому його витягували на сухе, щоб обшкребти черепашки, але обшкрябування порушило зовнішню обшивку підводної частини; неподалік від Балеарських островів вона тріснула, і корпус почав протікати. Потім на корабель налетів шторм, яким із лівого борту вибило решітку в гальюні, розламало гарматний порт і пошкодило ванти фок-щогли.
Отож "Оріон" увійшов до тулонського порту і кинув якір біля арсеналу. Він став на переозброєння та ремонт.
Одного ранку юрма, що видивлялася на корабель, стала свідком нещасного випадку.
Команда кріпила не реях вітрила. Марсовий матрос, який прив’язував з правого борту верхній ріжок грот-марселя, втратив рівновагу. Він раптом похитнувся, натовп на березі зойкнув; матрос обкрутився навколо реї, проте, падаючи, він устиг ухопитись за перт[14] — спершу однією рукою, потім другою — і завис над безоднею. Від різкого посмику перт розгойдався. Людина метлялась на тій мотузці, наче камінь у розкрученій пращі.
Ніхто не зважився кинутись йому на допомогу. Це було надто ризиковано. А тим часом бідолаха втрачав сили. Його обличчя знизу не було видно, але нелюдська напруга відбивалася в усіх його рухах. Він докладав неймовірних зусиль, щоб вибратись угору, та тільки дужче розгойдував снасть. Він не кричав зі страху втратити останні сили. Усі чекали, що ось-ось бідолаха пустить мотузку, і раз у раз відверталися, щоб не дивитись, як він полетить униз.
Раптом юрма побачила, як один чоловік зі спритністю леопарда лізе вгору по такелажу. Червона куртка на ньому свідчила, що це каторжник; зелена шапка — що він осуджений довічно. Коли він доліз до марса, шапку зірвало вітром, і всі побачили біле волосся. Отже, той сміливець був уже не молодий.
А сталося от що: коли марсовий зірвався з реї, і всіх охопила паніка, до вахтового офіцера підбіг каторжник із робочої бригади, яка працювала на борту корабля, і попросив дозволу ризикнути своїм життям і спробувати врятувати матроса. Коли офіцер ствердно кивнув, він одним ударом молотка розбив ланцюг, приклепаний до кільця на його нозі, схопив мотузку і поліз угору по вантах. У ту мить ніхто не звернув уваги, з якою легкістю переламалося кільце ланцюга. Про це згадали тільки пізніше.
Водномить він уже був на реї. Там зупинився на мить, ніби прикидаючи, що робити далі. Ці секунди, протягом яких вітер шалено розгойдував марсового над безоднею, здалися вічністю тим, хто дивився знизу. Нарешті каторжник звів очі до неба і ступив крок уперед, потім побіг по реї, дістався до кінця, прив’язав там мотузку, яку прихопив із собою, і почав спускатися по ній. Усіх опанувала гостра тривога: тепер замість однієї людини над прірвою розгойдувалися двоє.