Щоб набрати повне відро води, дитині довелося витратити останні сили. Козетта хотіла б якомога швидше піти звідси, але не могла. Вона безпорадно присіла навпочіпки на траву й заплющила очі. Потім розплющила їх, сама не знаючи навіщо.
Поруч неї розхвильована вода брижилася кільцями, схожими на білих вогняних змій. Угорі клубочилося великими чорними хмарами небо. Здавалося, трагічна маска темряви схилилася над цією дитиною.
У безмежній далечині сяяв Юпітер. Дитина злякано дивилася на цю велику зірку, якої вона не знала і яка навіювала їй страх. Планета о тій порі висіла низько над обрієм, і крізь товстий шар туману світилася жахливим червоним відблиском. Вона здавалася палахкотючою раною.
З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків.
Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.
Прагнучи вийти з цього дивного стану, якого Козетта не розуміла, але який лякав її, вона підсвідомо почала рахувати вголос: "Один, два, три…" Дійшовши до десятьох, вона почала спочатку. Це допомогло їй отямитись. Дівчинка відчула, як у неї мерзнуть мокрі руки, і звелась на ноги. Її знову опанував страх — страх цілком природний і неподоланний. Вона мала тепер одну тільки думку — втікати. Утікати щодуху — через ліс, через поля, утікати до будинків, до освітлених вікон. Але тут її погляд упав на відро. І такий жах навіювала Козетті Тенардьє, що дитина не зважилася втекти без відра. Схопившись обома руками за дужку, вона насилу його підняла.
Так Козетта пройшла з десяток кроків, але відро було повне й важке, і їй довелось опустити його на землю. Перевівши дух, вона вхопилася за дужку й цього разу пройшла трохи більше. Але мусила зупинитися. Перепочивши кілька секунд, дівчинка рушила далі. Вона йшла, згорбившись і опустивши голову, як старенька бабуся; важке відро витягувало худенькі руки; залізна дужка боляче врізалася в мокрі долоньки; знову й знову доводилося Козетті зупинятись, і щоразу, як вона опускала відро на землю, холодна вода хлюпала їй на голі ноги. Усе це відбувалося в гущавині лісу, зимової ночі; ніхто не бачив, як мучиться бідолашна дитина. Один Бог дивився з неба на те сумне видовище.
Бачила все це і Козеттина мати — на жаль!
Бо у світі відбуваються такі речі, які змушують мертвих пробуджуватися в могилах.
Козетта дихала з важким хрипом; ридання здавлювали їй горло, але дівчинка не зважувалася заплакати — так вона боялася пані Тенардьє навіть на відстані. Нещасній дитині завжди уявлялося, що хазяйка поруч.
Але йдучи дуже повільно й раз у раз зупиняючись, дівчинка мало просувалася вперед. Козетта була в розпачі, думаючи про те, що дорога до Монфермея забере в неї не менше години, і хазяйка знову поб’є її. Ця тривога домішувалася до страху від того, що вона сама-одна в темному лісі. Козетта падала з ніг від утоми. Дійшовши до старого каштана, який вона добре знала, дівчинка спинилася трохи надовше, щоб зібратися на силі, потім ухопилася за дужку відра й мужньо рушила вперед. Але водночас бідолашна дитина не змогла стриматись і простогнала в розпачі: "О Боже! О Боже мій!"
У цю мить Козетта відчула, що відро раптом зробилося дуже легким. Чиясь рука, яка здалася їй величезною, вхопилася за дужку. Дівчинка підвела голову і побачила поруч себе високу чорну постать. То був чоловік, що нечутно наздогнав її в темряві й, не кажучи й слова, взявся за дужку відра.
У всіх випадках життя людина чує голос інстинкту. Козетта зовсім не злякалася.
6. З цього розділу читач довідається, що Довбня, можливо, не був позбавлений проникливості
Того самого надвечір’я напередодні Різдва 1823 року один чоловік досить довго прогулювався в найбезлюдніших місцях Госпітального бульвару в Парижі. Здавалося, він шукає собі помешкання, й приваблювали його найскромніші будинки цієї трущобної околиці передмістя Сен-Марсо.
Далі ми побачимо, що цей чоловік і справді винайняв собі кімнату в тому усамітненому кварталі.
Одягнений він був досить бідно, проте з бездоганною охайністю: зношений редингот із жовтого, відтінку охри, сукна, старомодна камізелька із кишенями, короткі чорні штани, протерті на колінах до сірого кольору, на голові — круглий капелюх, дуже старий і добре вичищений, на ногах — чорні вовняні панчохи і грубі черевики з мідними пряжками. Дивлячись на його біле волосся, зморшкувате чоло, бляклі губи, на обличчя, позначене розчаруванням і втомою від життя, йому можна було дати шістдесят років. Але по впевненій, хоч і неквапній ході, по силі, яка проступала в кожному русі, йому дали б не більше, ніж п’ятдесят. Вираз його обличчя був суворий і водночас смиренний, зморшки зовсім не спотворювали чола, очі дивилися з похмурим спокоєм. У лівій руці він тримав обв’язаний хустиною згорток, правою спирався на грубу палицю, певне, висмикнуту з якогось тину. Її було старанно обстругано, і вона мала досить пристойний вигляд. То був кий, що здавався ціпком.
На тому бульварі небагато перехожих, а надто взимку. Але чоловік, про якого йдеться, радше уникав їх, ніж прагнув зустріти.
Було чверть на п’яту, тобто вже смеркло, коли незнайомець проходив повз театр біля Сен-Мартенської брами, де того вечора давали "Двох каторжників". Освітлена ліхтарями афіша, либонь, привернула його увагу, бо хоч ішов він швидко, проте зупинився, щоб прочитати її. Через мить він уже завернув у тупик Планшет, де зайшов у заїзд "Олив’яний таріль" — за тих часів там продавали квитки на диліжанс до Ланьї. Цей диліжанс відходив о пів на п’яту. Коні вже були запряжені, й пасажири підіймалися по залізній драбинці у високий двоколісний екіпаж.