— То ви не гробар? — ухопився Фошлеван за цю ниточку надії.
— Одне не заважає іншому. Я суміщаю.
Фошлеван не зрозумів останнього слова.
— Ходімо вип’ємо, — сказав він.
Тут необхідно зробити одне зауваження. Хоч який стривожений був Фошлеван, але, пропонуючи піти випити, він не уточнював, хто ж платитиме. Як правило, Фошлеван пропонував піти випити, а дядечко Метьєн платив. Ось і тепер старий садівник кликав нового гробаря піти випити, але платити він і не думав.
Гріб’є провадив із поблажливою посмішкою:
– Їсти-то треба. От я й заступив дядечка Метьєна. Коли ти майже завершив освіту, ти стаєш філософом. До роботи пером я додав працю заступом. Моя писарська будка стоїть на ринку, на Севрській вулиці. Усі кухарки зі шпиталів Червоного Хреста звертаються до мене, я складаю їм послання до молодих солдатиків. Уранці я пишу любовні листи, а ввечері копаю могили. Таке життя, селюче.
Дроги посувалися вперед. Фошлеван, стривожений до краю, оглядався на всі боки. Великі краплі поту скочувалися йому з лоба.
— Але не можна служити двом панам зразу, — сказав Гріб’є. — Треба, щоб я вибрав або заступ, або перо. Заступ псує мені почерк.
Дроги зупинилися.
З жалобної карети вийшов хлопчик-півчий, потім священик.
Одне колесо дрог заїхало на купку землі, за якою видніла яма.
— Оце так кумедія! — повторив Фошлеван, холонучи від жаху.
6. Між чотирма дошками
Хто був у труні? Ми знаємо. Жан Вальжан.
Усе, що він задумав, ішло добре, починаючи від учорашнього дня. Як і Фошлеван, Жан Вальжан розраховував на дядечка Метьєна. Він не сумнівався, що все буде гаразд.
Від чотирьох дощок труни віяло могильним супокоєм. Лежачи в ній, Жан Вальжан мав змогу стежити за всіма перипетіями жахливої гри, яку він провадив зі смертю.
Незабаром після того, як Фошлеван прибив віко труни, Жан Вальжан відчув, що його понесли, а тоді повезли. Коли стало менше трусити, він збагнув, що з’їхали з бруківки на втоптану землю, тобто виїхали на бульвари. З глухого гуркоту він угадав, що дроги переїжджають через Аустерліцький міст. Під час першої зупинки він зрозумів, що під’їхали до кладовища, під час другої він сказав собі: "Це могила".
Раптом він відчув, що труну підняли, а по дошках зашаруділи мотузки, на яких її мали опустити в яму.
Потім у нього запаморочилось у голові.
Мабуть, смолоскипники та гробар похитнули труну й опустили її узголів’ям униз. Коли Жан Вальжан прийшов до тями, він лежав випростаний і нерухомий. Труна лягла на дно.
Йому стало холодно.
Моторошний, урочистий голос виразно промовляв над ним латинські слова, яких він не розумів:
— Qui dormiunt in terrae pulvere, evigilabunt; alii in vitam aeternam, et alii in opprobium, ut videat semper.[22]
І дитячий голос відповів:
— De profundis.[23]
Суворий голос провадив:
— Reguiem aeternam dona ei, Domine.[24]
Дитячий голос відповів:
— Et lux perpetua luceat ei.[25]
Жан Вальжан відчув, ніби на дошки впало кілька крапель дощу. Певно, труну окропили святою водою.
Він подумав: "Скоро це закінчиться. Священик піде, Фошлеван поведе Метьєна випити. Мене покинуть одного. Потім Фошлеван повернеться, і я виберуся звідси. Треба потерпіти ще з годину".
— Reguiescat in pace,[26] — проказав суворий голос.
— Amen,[27] — відповів дитячий.
Напруживши слух, Жан Вальжан почув, як віддаляються чиїсь кроки.
"Ось вони й пішли, — подумав. — Я залишився сам". Раптом він почув над головою мовби гуркіт грому.
То впала на труну перша грудка землі.
Впала і друга грудка.
Одна з дірочок, крізь які він дихав, забилася.
Впала третя грудка.
Потім четверта.
Є випробування, що їх нездатна витримати навіть найсильніша людина. Жан Вальжан знепритомнів.
7. З цього розділу читач довідається, що губити перепустку небезпечно
Ось що відбувалося над могилою, в якій лежав Жан Вальжан.
Коли від’їхали дроги, коли священик і хлопчик-півчий сіли в карету й теж поїхали, Фошлеван, що не спускав з гробаря очей, побачив, як той нахилився і набрав у заступ землі.
Тоді Фошлеван прийняв героїчне рішення.
Він став між ямою й могильником, схрестив руки і заявив:
— Я плачу!
Гріб’є підняв на нього здивований погляд:
— За що, селюче?
— За вино.
— Яке вино?
— Аржантейське.
— Де воно, те аржантейське?
— "Під стиглою айвою".
– Іди ти к бісу, — сказав гробар.
І скинув у яму лопату землі.
Труна глухо загуділа. Фошлеван відчув, що хитається й зараз сам упаде в яму. Він вигукнув здушеним і хрипким голосом:
— Приятелю, ходімо, поки "Стигла айва" ще відчинена!
Гробар набрав у заступ землі.
— Я плачу! — провадив Фошлеван, ухопивши Гріб’є за руку. — Послухайте мене, друже. Я монастирський гробар. Я прийшов сюди допомогти вам. Це таке діло, яке можна зробити й уночі. Почнімо з того, що пропустимо по склянці.
Тим часом, як Фошлеван говорив, чіпляючись за цю останню надію, він у розпачі запитував себе подумки: "Ну, а як він і вип’є? Чи сп’яніє він?"
— Ну, гаразд, — сказав гробар. — Якщо ви вже так наполягаєте, провінціале, ми вип’ємо. Але спершу закінчимо роботу. Раніше я не згоден.
І він розмахнувся заступом. Фошлеван утримав його.
— Це аржантейське, за шість су!
— Он воно що, — сказав гробар. — Ви дзвонар. Дінь-дон, дінь-дон, ви тільки це й знаєте. Ідіть прогуляйтеся.
І кинув у яму другу лопату землі.
Фошлеван дійшов до того стану, коли людина вже не тямить, що вона каже.
— Та ходімо ж вип’ємо! — заволав він. — Я плачу!
— Спершу вкутаймо дитину, — відповів гробар.
І кинув третю лопату.
Потім угородив заступ у землю і додав:
— Адже ніч обіцяє бути холодна, і мрець плакатиме, якщо ми підемо й залишимо його невкритого.
У цю мить Гріб’є нахилився, і кишеня його куртки розкрилася.
Розгублений погляд Фошлевана бездумно ковзнув по тій кишені.
Сонце ще не сховалося за обрій, і було досить видно, отож старий помітив у розкритій кишені Гріб’є щось біле.
Очі у Фошлевана заблищали. Йому сяйнула одна думка.
Він непомітно витяг білий папірець із кишені гробаря. Той, зігнувшись над своїм заступом, не помітив нічого.
Гріб’є кинув у яму четверту лопату землі.
У ту мить, коли він обернувся, щоб набрати п’яту, Фошлеван подивився на нього з глибоким спокоєм і запитав:
— До речі, новачку, а ви маєте перепустку?