— Яку перепустку?
— Сонце зараз сховається.
— То й нехай одягає свою нічну шапку.
— Брама кладовища зачиниться.
– І що потім?
— Ви маєте перепустку?
— А, перепустку! — сказав гробар і сунув руку до кишені.
Обнишпоривши одну, він сягнув у другу. Потім обшукав обидві нагрудні кишеньки.
— Немає в мене перепустки. Мабуть, я її забув.
— П’ятнадцять франків штрафу, — сказав Фошлеван.
Гробар позеленів.
— Прокляття! — вигукнув він. — П’ятнадцять франків штрафу!
— Три монети по сто су, — уточнив Фошлеван. Гробар випустив із рук заступ.
Тепер настала черга Фошлевана.
— Не впадайте в розпач, юначе, — сказав старий. — За п’ятнадцять франків нема чого стрибати в уже готову могилу. До того ж їх можна й не платити. Ви ще жовтодзьобий новачок, а я знаю тут усі ходи й виходи, усі лази й перелази. Я навчу вас, як виплутатися з халепи. Одне ясно: сонце сідає, і через п’ять хвилин кладовище закривають.
— Це правда, — погодився Гріб’є.
— А за п’ять хвилин могилу ви не засиплете, вона до біса глибока.
— Справді так.
— Отже, з вас п’ятнадцять франків штрафу.
— П’ятнадцять франків!
— Але ви ще маєте час… Де ви живете?
— За два кроки від застави. Чверть години ходу звідси. Вулиця Вожирар, номер вісімдесят сьомий.
— Ви ще встигнете вийти за браму, якщо візьмете ноги на плечі.
— Маєте слушність.
— Тільки-но проскочите крізь браму, мчіть до себе додому, беріть перепустку й повертайтеся, воротар вам відчинить. З перепусткою штрафу платити не доведеться, і ви зможете спокійно зарити мерця. А я тут постережу його, щоб він не втік.
— Я зобов’язаний вам життям, селюче.
— Забирайтеся геть, — сказав Фошлеван.
Не тямлячи себе від радості, гробар потиснув старому руку й побіг до виходу.
Коли Гріб’є зник за кущами, Фошлеван зачекав, доки його кроки стихнуть, а тоді нахилився над ямою і тихо погукав:
— Дядечку Мадлен!
Ніхто йому не відповів.
Фошлеван затремтів від жаху. Він майже скотився в яму, припав до узголів’я труни й закричав:
— Ви мене чуєте?
З труни — ні звуку.
Фошлеван, якому забило дух, — так він тремтів, — вихопив із кишені долото й молоток і зірвав віко. У сутінках перед ним з’явилося обличчя Жана Вальжана — бліде, очі заплющені.
Волосся у Фошлевана стало сторч, і він підхопився на ноги, потім прихилився спиною до стіни ями. Старий садівник дивився на Жана Вальжана, і коліна в нього підгинались.
Жан Вальжан лежав блідий, аж синій, і нерухомий.
— Він мертвий! — ледь чутно прошепотів Фошлеван.
Випроставшись, він схрестив руки з такою силою, що вдарив себе кулаками в плечі.
— Оце так я його врятував, оце так! — вигукнув бідолаха і, гірко плачучи, заговорив, звертаючись сам до себе: — Це дядечко Метьєн у всьому винен! І чого тому старому йолопові заманулося врізати дуба, коли цього ніхто від нього не чекав? О Боже! Пан Мадлен мертвий! І що я тепер робитиму з його дівчинкою? Що мені скаже торговка городиною? Отак узяти й померти! Як подумаю, що він підліз під мого воза! Дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Він задихнувся, я ж йому казав. А він не схотів мене слухати. І як усе-таки він потрапив у монастир? З цього усе й почалося. Такі штуки не слід витинати, дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Пане Мадлен! Пане мер! Він не чує мене! Господи, що ж я тепер робитиму?
І він став рвати на собі волосся.
Вдалині, за деревами, почувся пронизливий скрегіт. То зачинили браму кладовища.
Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього.
Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів — блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.
— Я задрімав, — сказав Жан Вальжан і сів у своїй труні.
Фошлеван упав навколішки.
— Свята Діво Маріє! Ну й налякали ж ви мене!
Жан Вальжан лише знепритомнів. Свіже повітря допомогло йому прийти до тями.
— Так ви не померли! А я як побачив ваші заплющені очі, то й кажу собі: "Оце так! Він задихнувся!" Я мало не збожеволів із горя. Що я робив би, якби ви померли? А ваша дівчинка! Що я сказав би торговці городиною? Та слава Богу, ви живий!
— Мені холодно, — сказав Жан Вальжан.
Ці слова повернули Фошлевана до дійсності.
— Скоріше ходімо звідси! — вигукнув він.
Старий поліз у кишеню й дістав фляжку, яку передбачливо прихопив із собою.
— Але спершу ковтніть, — сказав він.
Спиртне довершило дію свіжого повітря. Жан Вальжан приклався до фляжки й остаточно прийшов до тями.
Він виліз із труни й допоміг Фошлеванові прибити віко.
Через три хвилини обидва вибралися з ями.
Тепер Фошлеван був спокійний. Кладовище зачинили, повернення гробаря Гріб’є можна було не боятись. Цей "новачок" шукав у себе вдома перепустку і мав шукати її ще довго: адже вона була у Фошлевановій кишені. А без перепустки прийти на кладовище він не міг.
Фошлеван узяв лопату, Жан Вальжан — заступ, і вдвох вони швидко закидали землею порожню труну.
Коли могилу було засипано, Фошлеван сказав Жанові Вальжану:
— Ходімо звідси. Я візьму лопату. А ви — заступ.
Уже зовсім споночіло.
Вони пішли тими самими алеями, де їхали похоронні дроги. Підійшовши до будки воротаря, Фошлеван кинув у спеціальний отвір перепустку Гріб’є, воротар потяг за мотузку, хвіртка відчинилась, і вони вийшли.
— Усе влаштовується якнайкраще, — сказав Фошлеван. — Чудова думка спала вам, пане Мадлен.
Заставу Вожирар вони проминули без жодних ускладнень. В околицях кладовища заступ і лопата правлять за перепустки.
Вулиця Вожирар була безлюдна.
— Пане Мадлен, у вас кращі очі, ніж у мене, — сказав Фошлеван. — Десь тут має бути номер вісімдесят сім.
— Ми якраз його проминаємо, — мовив Жан Вальжан.
— Тоді дайте мені заступ і зачекайте тут кілька хвилин.
Фошлеван увійшов у будинок номер вісімдесят сім і, скоряючись інстинктові, який завжди веде бідняка на горище, піднявся сходами й постукав у двері мансарди.
— Заходьте, — сказав голос ізсередини.
То був голос Гріб’є.
Фошлеван штовхнув двері. В жалюгідній оселі гробаря зовсім не було меблів. Якийсь ящик — можливо, труна — замінював комод, глечик правив за умивальник, сінник — за ліжко, плиткова підлога — за стіл і стільці. У кутку на старій лахманині, що була колись килимом, сиділи худа жінка й ціла купа дітей. У кімнаті все було поперекидано догори дном. Так ніби тут щойно стався землетрус. Усі накривки були позривані, ганчір’я порозкидане, кухоль розбитий, мати й діти заплакані. Либонь, гробар довго й уперто шукав перепустку і покарав за її зникнення не тільки дружину та дітей, а й кухоль. На обличчі Гріб’є був вираз розпачу.