І торкає арфу вітер —
Срібно струнами гуде,
Як звитяжців древніх діти
Клали голови і де,—
Грає думу про пригоди,
Про страждання в цій землі,
Про бойовища й походи,
Про співочий грім і вроду
Чорноморців-соколів.
Сниться рано, сниться пізно,
Незрадлива, нічия.
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не відступиться нікому,
Не забудеться ніяк.
З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
В серці всі її носили.
Скрізь її пісень гриміли.
Чужині усе 'ддали,—
Лиш її віддать не хтіли,
От і не 'ддали...
І забуть не мали сили,—
От і не змогли.
1936
БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ
За чорними ґратами в рабській землі,
В тісному льоху каземату
Із серцем великим, осліплий в імлі
Юнак
і заплакана мати...
В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь розставання останнє...
Не день, і не два, і не сотню ночей
Сидів він і ждав цеї хвилі.
І сотні ночей серце груди пече
Та гнівом стікає в безсиллі:
За сльози батьків, за удів і сиріт,
За тюрми страшні і табори —
Він ладен усе, геть усе відтерпіть,
Лиш катові череп розбить! І розбить!
І вирвати серце в потвори...
Ніч виїла очі, та все те дарма.—
На гордеє серце управи нема.
Даремно, глузуючи, деспот завзявсь
Скорити його і зарані сміявсь:
Поставить навколішки гордість німу!
Примусить, мов пса, слугувати йому!
Гай-гай!.. Ані ласка, ні підступ, ні гнів
Ніщо!..
Як і перше, вогонь пломенів.
Ніч виїла очі і волос в пітьмі
Посікся в страшному змаганні,
А гордеє серце кипить і кипить! —
Так гордий орел все чигає на мить,
Чига... Й загибає в мовчанні.
І вирішив деспот (йому ж не переч!),
Що гордеє серце умовить лиш меч.
Та перш ніж на страту його приректи,
До сина він матір звелів привести.
В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь — розставання останнє.
І стала стара юнаку докорять:
"Пощо проміняв свою матір?
Чого ти повстав на закон владаря?
І що ти забув в казематі?
Та, ой, не на те я родила тебе,
Щоб з горя сивіть в самотині!
Щоб тьмарилось небо, від сліз голубе,
За сина,
За "злодія" сина...
Піди ж і вклонися йому до землі,
Склади свою гордість під ноги,
Проси і клянись, мов ті діти малі,
Прощення проси, як у Бога.
О сину, клянися на землю і хрест! —
Простить...
Він уміє прощати.
І будеш ти, сину, покірний, мов пес...
Я ж мати, мій сину!
Я м а т и!.."
Застукало серце у грудях сухих —
Юнак покрутив головою.
Зронив лиш сльозину з повіків сліпих
Й не в силі зронити другої.
А серце кипить! — стугонить! — стугонить:
"Н і плаче м!..
Ні м е ч е м!!.
Ні мольбо ю!!!
Лиш катові череп розбить і розбить!!!" —
Юнак
покрутив головою...
"Так будь же ти проклятий! Нині й повік!
Будь проклятий!!.
В и р о д к у!.."
"М а м о!!." —
Та в дикій розпуці, крізь сльози і крик
Ударила в груди руками.
Ударила мати у груди й пішла.
І канула мати, немов не була.
Не бачила мати, як піт із чола
Упав
на забруднений камінь.
* * *
А вночі під мечем, як кричали півні,
Щоб більше не жити ніколи,—
Голова
одлетіла.
Катюга сп'янів.
А серце забилось в шаленім вогні,
Забахкало серце на сполох!
Нікого
ніде...
Під мечем "палача",
Немов пошматоване круком,
Покраялось тіло на втіху меча,—
Змішались докупи, щоб вічно мовчать,
І мозок,
І серце,
І руки.
Зложили. Й повезли. А слідом — ніхто,—
Ні батько, ні мати, ні друг, ані хто!..
Похмуре, німе розставання.
Повезли, щоб скинути в чорний байрак
Для круків, для хижих, для диких собак...
Німе розставання останнє.
І билося серце між м'яз та кісток.
І випало серце в холодний пісок.
* * *
Полями заплакана мати ішла
І серце —
Загублене серце знайшла:
"Ой леле, чиє ж це?!.
Ой леле, одно..."
І, взяте у руки, озвалось воно:
"Зарий мене, мамо, на чорній ріллі!
Зарий мене там на печальній землі,—
Ось там, де брати, де батьки полягли...
Ось там, де ви потом кривавим зійшли,
Щоб ваша вогнями взялась маята...
Зарий мене, мамо,
Зарий мене там...
Зарий мене там..."
* * *
І виросли маки на чорній ріллі.
І плачуть над ними вночі журавлі.
А вдень, коли маки заквітнуть вогнем,
Вітає їх вітер і сонце ясне.
Там клекочуть орли, летячи в небокрай.
Там пісню м'ятежну
Співає ратай.
1927
СОБАЧИЙ БЕНКЕТ
Григорієві Косинці та
всім героям-воякам
Української Народної Республіки —
присвячено.
І
Мов з висвистом набій, в зеніті рвалось сонце
І бризкало вогнем в сколупаний граніт...
Серед гарячих плит
У командира піт
Замерз, як лід, на вилізлому оці.
"Вперед!.. Вперед!..— здавалось, невпопад
Кричав без голосу: — В п е р е д!"
І він кричав не всує:
Там кінь метавсь, як змій, без вершника, без збруї,
Там кінь
На тлі забутих барикад.
"Вперед! Вперед!.."
Метався кінь і ржав.
І бився ляск копит об занімілі мури.
І супилися палаци понурі.
І тіпався в льохах, у підворотнях жах.
Ніде ні пса. Все чисто причаїлось
І, завмираючи, чекало на фінал,—
Вслухалось, як останній Буцефал —
Новітній Буцефал гримів і ржав щосили.
Та, гей, зломили міць, зломили "черні" тій,
Що, захищаючи окровлені знамена,
Устами репаними пристрасно й вогненно
Кричала:
"ВМРЕМ! УМРЕМ ТУТ, БРАТЕ МІЙ!!."
І — вмерли.
Здолано.
Затихла канонада...
Востаннє просвистівши в стелі голубій,
Над містом розірвавсь набій! —
І гордий кінь
упав
хребтом на барикаду.