— Не забивай дитині голову дурницями,— гнівалася Христина.— Бо як намовиш малого на якусь витівку, обох з дому вижену.
Перспектива бути вигнаним з дому не лякала Доська. Він готовий був боротися з труднощами, аби тільки поряд були Мирко, декілька симпатичних зелених крокодилів, мавпа і, ясна річ, Хома Денисович. 'Але Хому Денисовича Христина виганяти не збиралася: він не справляв їй жодного клопоту. Хом'ячок та десятки фотографій птахів і звірів, барвистих вирізок з журналу "Юний натураліст", попричеплюваних до солом'яного килимка над ліжком,— оце і все, чим мусив вдовольнятися майбутній орнітолог, іхтіолог, а може, приборкувач тигрів (Мирко ще не прийшов до остаточного рішення у справі своєї майбутньої професії).
Побавившись із хом'ячком, хлопець врешті узявся розстелювати ліжко.
Постіль прохолодна й чиста, Миркові приємно простягнутися на ліжку. Ногами він уже сягає билець, ще трохи — й доведеться вистромляти ноги поза ліжко, коли схочеться так витягнутись. І чи то від прохолодної постелі, чи ще від чого, а сон раптово тікає, а може, просто ховається десь у закутку, наче малий хом'ячок, і чекає, поки Мирко його покличе, попросить, щоб сон прийшов. Зовсім, малим Мирко так і робив — прикликав до себе сон і дрімоту, що то про них співається у колисковій, ніби вони ходять біля воріт та біля плоту. Одного не міг утямити малий Мирко — що воно таке той пліт, він знав лиш муровані паркани, і металеві також, а як виглядає плетений паркан — уявити чомусь не міг. Зате сон бачився йому старим добрим дідом з довгою бородою, а дрімота скидалася на м'якого сірого кота, кіт терся об ногу й муркотів: дрм, дрм-м... Тепер усі ті вигадки й казки згодилися для того, щоб оповідати їх Тодоськові, і коли спати не хочеться — то таки справді не хочеться, Мирко слухає, як мати порається на кухні, а потім приходить Христина, і вони обидві розмовляють, але нічого не чутно, бо розмова ведеться пошепки. Потім Христина йде до ванної кімнати, ставить там щось лунке — миску, мабуть, тече вода з крана, а далі чується якийсь плюскіт, і Христина заходить до кімнати, несучи в руках порожню спортивну сумку. "Ото маєш! — жахається Мирко.-— Вона їх кинула в миску, вони повилізають і розбредуться по всій хаті, а мені завтра доведеться визбирувати!"
— Не вдавай, ніби спиш,— говорить сестра,— я добре знаю, що вдаєш! Раки твої у мисці, я їх прикрила зверху, були б тобі за ніч торбу подірявили й утекли. І знай, що ті раки тобі так легко не минуться, дримбо ти зелена!
Дримба — та ще й чомусь зелена. Такого хлопець уявити собі не може, йому стає смішно.
"Сама ти зелена дримба" — має охоту відповісти Мирко, але таки вдає, що спить, і сестра замовкає, світить настільну лампу, бере книжку і читає. Мама теж не лягає, вона чекає батька, тато довго митиметься, перш ніж сісти вечеряти, бензином пахнутимуть його руки й завтра, й кожен день, у батька така робота — автобус на міській лінії. Останній рейс — о дванадцятій годині ночі, перший — о п'ятій ранку. І мама чекає на тата, а потому, коли треба, встає вдосвіта, і на восьму йде в поліклініку, і одягає свій білий халат і білу хустинку, і поки приходить лікар, мама встигає все приготувати до прийому хворих, і робить це зовсім неквапливо, навіть ніби повільно, але якось так вдатно й легко, як ніхто на світі.
Укладається спати Христина. І приходить нарешті тато, він довго миється, потім, напевно, вечеряє і заходить до кімнати, а мами чомусь нема й нема, врешті й вона в кімнаті, і Мирко чує, як батько пошепки питає:
— Ну, чого ти, Галю? Ти гніваєшся? Я ж тобі пояснив...
— Тихо, діти прокинуться,— відповідає мама так само пошепки,
У маминому голосі Мирко вловлює смуток. Він не знає причини його, однак відчуває, що там, у сусідній кімнаті, розмова така, якої б він не повинен був чути, але нічого не зарадиш: вони говорять тихо, а він розрізняє кожне слово і боїться поворухнутись, щоб не зрадити себе, а ще йому дуже хочеться, щоб Христина нічого не чула. Досить того, що він ось зараз не спить.
— Слухай, Галю, невже ти мені не віриш? — говорить тато.— Я ж майже нічого й не пив,— переконує тато, але в голосі його нема твердості, Мирко знає ці інтонації, десь він їх чув,— ну, звичайно, він сам так говорить, коли хоче запевнити маму в чомусь такому, що не зовсім згідне з правдою.
— Дай спокій, Дмитре,— знову просить мама.— Коли б це вперше...
— Галинко, не будь смішною. Чи врешті-решт я не монсу собі дозволити на келих вина та на якусь вечірку? Ну, так трапилось, я хотів тебе попередити, а всі автомати зіпсовані, якісь хулігани пообривали геть-чисто всі трубки з автоматів.
"Це правда,— з полегкістю, радіючи, що зараз усе владнається, думає Мирко,— всі автомати без трубок".
Тепер Мирко напружує слух, аби почути, що скаже мама, але вона мовчить, і стає тихо, аж моторошно, навіть машини на вулиці стишують біг попід їхніми вікнами. Може, йому те все приснилось? Встати й зазирнути в сусідню кімнату, переконатися, як було насправді? Але хлопець не має на це відваги, він натягає аж на вуха ковдру, щоб не чути тої безнадійної тиші вдома.
Мама тим часом тихенько заходить до них, до дітей. Мирко щосили заплющує очі, він боїться дихнути, а легені щось ніби аж надриває зсередини. Мама поправляє ковдру на Куцеві.
— Галю,— винувато кличе батько, але мама не рухається, не обзивається, вона стоїть посеред кімнати, проводячи рукою по скронях, ніби хоче поправити розтріпану трохи зачіску.
Вівторок, або ж про те, як важко йти вулицею з Тодоськом, бути братом незвичайної сестри, називатися учителем, а також декілька слів про дощ і дівчинку зі скрипкою
У сквері біля старого костьолу знімали фільм. Там спорудили невеличкий дерев'яний будинок, розчистили довкола землю, і біля будиночка поставили літака.
Власне, то був несправжній літак, але все-таки можна було повірити, що це літак.
Фільм знімали вдень, у скверику збиралося дуже багато людей, ніби всі вони навмисне чекали ще зранку початку зйомок. Люди приходили і стояли, мовби, ніхто не мав іншого заняття, і весь час дивились на несправжній будинок, на несправжній літак, наче з літаком могло трапитись диво — от, приміром, зніметься й полетить. А дива не було. Йшла звичайна робота, кінооператор стомлювався страшенно і сердито дивувався, що хтось може стояти її дивитися, заклавши руки в кишені, як він працює.