— Застуда в попереку, не міг ні рукою, ані ногою поворухнути.
— А що зробив той Шамбрелан?
— Він вимісив йому обома руками спину, як тісто, і все враз минулося.
Бельом був певен, що Шамбрелан нашіптував якийсь наговір, але не зважився сказати цього при кюрбі
Каніво знову засміявся:
— А може, кріль туди заліз? Мабуть, признав дірку в вусі за свою нору, — бачить, довкола колючки ростуть; Зажди, ось я його вижену.
І Каніво, приставивши до рота руки, почав удавати гавкання хортів, що біжать по сліду. Він вив, брехав, гарчав, верещав. Всі зареготали, навіть учитель, що ніколи не сміявся.
Та Бельом, здавалось, розсердився, що з нього сміються, і тому священик перевів розмову на інше й звернувся до жінки Рабо:
— Що ж, у вас велика родина?
— Та чимала, пане кюре. Нелегко дітей викохувати!
Рабо кивнув головою, ніби кажучи: "Так, так, нелегко їх
викохувати!"
— Скільки ж у вас дітей?
Вона промовила з гордістю, голосно й твердо:
— Шістнадцятеро, пане кюре! П’ятнадцятеро від чоловіка.
Рабо ще ширше всміхнувся, киваючи головою. Він зробив п’ятнадцятеро дітей, один він, Рабо! Його жінка сама в цьому призналася. Так що можна не сумніватися. Сто чортів, йому є чим пишатися!
А чий шістнадцятий? Вона не сказала. Це, безумовно, перша дитина… Усі, видно, знали, бо ніхто не здивувався. Навіть Каніво сидів байдужий.
Бельом знову взявся стогнати.
— Ох, хо-хо-хох!.. Як вухо мені свербить… Ой лишечко!
Ридван спинився перед Політовою кав’ярнею. Священик
промовив:
— А що, коли налити в ухо трошки води? Може б, він вискочив? Хочете спробувати?
— Авжеж, хочу!
Всі вилізли з диліжанса, щоб побачити цю операцію.
Кюре попросив миску, серветку й склянку води, звелів учителеві тримати голову пацієнта нижче, нахиливши її набік, а коли вода зайде в вухо, зразу перевернути її на другий бік.
Але Каніво, що вже заглядав Бельомові у вухо, сподіваючись побачити звіра простим оком, закричав:
— Оце мармелад, хай йому чорт! Спершу треба прочистити, і Соколику. Твоєму кроликові не вибратися з твого варення. Він там прилипне всіма чотирма лапами.
Кюре й собі заглянув, у вухо і признав, що прохід надто тісний та заліплений лепом, щоб пробувати вигнати крізь нього звіра. Вчитель заходився прочищати вухо ганчіркою, накрученою на сірник. Усі захвилювалися, коли кюре вилив у вухо півсклянки води, і вона потекла Бельомові по обличчю, по чубові й за пазуху. Потім учитель рвучко повернув Бельомову голову на другий бік, немов хотів її відкрутити. Кілька краплин упало в білу миску. Подорожні кинулись дивитися. Ніякого звіра не було видно. Проте Бельом заявив:
— Я вже нічого не відчуваю.
І кюре переможно закричав:
— Ну, звісно, звір утопився!
Всі знову залізли в диліжанс, вельми вдоволені.
Але щойно рушили, як Бельом страшенно закричав. Звір очуняв і розлютився. Бельом запевняв навіть, що він тепер пробрався йому в голову й пожирає мозок. Селюк так вив і корчився, аж тітка Пуаре подумала, що в нього вселився диявол, і почала плакати й хреститись. Потім біль трохи вщух, і хворий сказав, що "він" повзає у нього в усі "кругом, кругом". Бельом на пальцях показував рухи звіра, немов бачив його й стежив за ним оком:
— Ось він знову повзе вгору… ох-ох-хо-хох… лишечко!
Каніво не витримав:
— Це він од води сказився, твій звір. Він може, більше до вина звик.
Знявся регіт. Каніво додав:
— Як доїдемо до кав'ярні Бурбе, ти піднеси йому горілки, і він не ворухнеться, Їй-Богу!
Але Бельом не тямився від болю. Він кричав, немов з нього виривали душу. Священикові довелося підтримувати йому галову. Сезера попрохали спинитись перед першим-ліпшим будинком.
Перша була ферма край дороги. Бельома перенесли туди на руках, поклали на кухонний стіл і знов узялися до операції. Каніво все радив розмішати воду з горілкою, щоб приголомшити, а то, може, — й убити звіра. Але священик запропонував оцет. )
Цього разу, сміючись, суміш уливали по краплині, щоб вона просочилась углиб, і потім залишили її на кілька хвилин у вусі.
Знову принесли миску, і два велетні, кюре й Каніво,
немов якусь річ, перевернули Бельома, а вчитель заходився бити пальцями по здоровому вухові, щоб рідина швидше вилилась.
Навіть сам Сезер Орлявіль з батогом у руках увійшов подивитися.
І раптом усі побачили на дні миски чорну цяточку, не більшу за макове зернятко. Проте вона ворушилась. То була блоха! Знявся крик, потім оглушливий регіт. Блоха! Ото вже звір так звір! Каніво ляскав себе по стегнах, Сезер Орлявіль шмагав батогом, кюре, регочучи, ревів, як осел, учитель сміявся, ніби чхав. Обидві жінки радісно квоктали.
Бельом, сівши на столі й узявши на коліна миску, зосереджено й зловтішно дивився на переможену блоху, що вертілась у краплині води. Він пробурмотів: "Ах ти, стерво!" — й плюнув на неї.
Кучер, ледве живий від сміху, приказував:
— Блоха, блоха, а нехай тобі! Гіопалась-таки, проклята, попалась!
Потім, заспокоївшись трохи, крикнув:
— Ну, в дорогу! Вже й так скільки часу згаяли.
І подорожні, все ще сміючись, потяглися до диліжанса.
Зненацька Бельом, що йшов позаду всіх, заявив:
— А я повертаюсь до Крікето. Тепер мені в Гаврі нема чого робити.
Кучер одказав:
— То дарма, плати за своє місце!
— Заплачу, та тільки половину, я й півдороги не проїхав.
— Ні, плати повністю, місце все одно за тобою.
Знялася суперечка, що швидко перейшла в люту лайку.
Бельом присягався, що більше двадцяти су не заплатить, Орлявіль твердив, що менше сорока не візьме.
Вони кричали, втупившись одне в одного, ніс у ніс.
Каніво виліз із диліжанса й сказав:
— По-перше, ти віддаси сорок су панові кюре. Чув? Потім усім піднесеш по чарочці, це буде п’ятдесят п’ять, та Сезереві заплатиш, двадцять. Гаразд, Скалозубе?
Кучер, зрадівши, що в Бельома вилетить із кишені майже чотири франки, відповів:
— Гаразд!
— Ну то плати.
— Не заплачу. По-перше, кюре не лікар.
— Як не заплатиш, то я посаджу тебе в диліжанс і відвезу до Гавра.
Велетень схопив Бельома за поперек і підняв його, мов дитину.
Довелося Бельомові* поступитися. Він добув гаманець і заплатив.
Диліжанс рушив на Гавр, а Бельом пішов назад до Крікето, і всі мовчазні тепер нодорожні довго ще бачили на білій дорозі синю блузу, розмаяну над цибатими ногами господаря Бельома.