— Так. Я багато їжджу. Такий зараз у нас період. Організаційний. Багато різних справ. Кооператив тільки починає свою діяльність…
"Гарна діяльність!" — не без іронії подумав капітан і спитав:
— А якого, пробачте, роду ваша діяльність? Якщо не секрет?
— Взагалі-то не секрет. Але я людина забобонна і не люблю анонсувати справи, успіх яких залежить до певної міри від збігу обставин, випадковості і удачі.
"Ловко закручує!" — знову подумав капітан:
— Але все-таки… Хоч натякніть.
— Діяльність наша пов'язана з науково-технічним прогресом, з впровадженням нової технології. Одне слово — з наукою.
"От-от! Спеціалізація на шантажі вчених. Хитро!"
— Трохи, правда, туманно… Але… дозвольте поставити вам кілька питань…
— Якого характеру? — очі Дикого дивилися пильно й пронизливо.
— Ви, звичайно, можете не відповідати. Розмова у нас неофіційна, приватна. Це аж ніяк не допит… Якщо ви вважатимете, що відповіді можуть вам зашкодити, ніхто вас не силує…
— Питайте. Я догадуюсь, що вас цікавить. Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…
— Ви помиляєтесь. Вона нам не доповідала. Та оскільки ви самі зачепили цю тему…
— Так. Я одержав велику суму грошей. Для кооперативу. Але… не знаю від кого.
— Що? — капітан глянув Семену Панасовичу просто у вічі. "Ну й ловкач!"
Дикий очей не відводив:
— Ви не вірите. Але це правда. От дивіться. — Він витяг з кишені і простягнув капітанові жовтуватий чотирикутничок цупкого паперу — талон до поштового переказу. На зворотному його боці було написано: "Прийміть мій скромний внесок у благородну справу Вашого кооперативу. Бажаю успіху. СД".
— На переказі було прізвище Добровольський Станіслав Олександрович. Але за вказаною адресою такий не проживає. Та й квартири сімдесят сім у тому будинку немає. Остання п'ятдесят восьма.
— Цікаво, — усміхнувся Степан Іванович. — Але трохи наївно. Вам не здається?
— Я розумію, — погодився Дикий. — Повірити важко. Але це так. Я кажу правду.
— Ви поклали гроші на рахунок кооперативу?'
— Авжеж. Це можна перевірити.
— Але право розпорядження фінансами кооперативу належить вам?
— Так, — він почервонів. — Але існує правління. Воно…
— Воно знає про анонімний грошовий переказ?
— Ще ні. Всі у роз'їзді.
— Вам не здається дивною сума переказу?
— Звичайно.
— Невже ви вважаєте, що це подарунок чесного доброго дядечка?
— Ви гадаєте, що… — Дикий не договорив: в очах його майнув переляк.
— Вам не спадало на думку, що хтось хоче "відмити" гроші, які належать так званій "тіньовій" економіці?
— Я не подумав про це, — він то червонів, то бліднув.
— А що ви можете сказати про Цигана і Рудого?
— Нічого. Не знаю… ні Цигана, ні Рудого.
— Справжні їхні прізвища Комаров Євген Романович та Мамлюк Аркадій Семенович.
— Ні. Не знаю таких, — похитав головою Дикий.
— Дивно. А вони сьогодні приходили, питали вас. Один такий високий, з довгим білявим волоссям. Другий нижчий, чорнобородий, з сережкою в одному вусі.
По обличчю Дикого пробігла тінь, очі оскляніли, на вилицях заходили жовна.
— Не пригадуєте? — спитав Горбатюк.
— Ні, — крижаним голосом сказав Дикий.
— І прізвище Пищенко нічого вам не говорить? Степан Данилович? С. Д.? — на останніх двох літерах Горбатюк зробив наголос, вимовив їх з притиском.
Дикий опустив очі.
— Ні. Нікого з названих вами осіб я не знаю. Не знайомий з ними. У вас, видно, якась хибна інформація.
— Можливо… можливо… Але погодьтеся, що на моєму місці ви теж не дуже задовольнилися б нашою з вами розмовою. Багато непереконливого і, я б навіть сказав, підозрілого.
— Я згоден.
— Хоч у цьому нема суперечностей.
— Але повторюю — я кажу правду. Рано чи пізно ви переконаєтесь в цьому.
— Буду радий, якщо це станеться. На всяк випадок ось вам мої координати — телефон, прізвище, ім'я, по батькові.
У цей час на тумбочці біля стіни задзвонив телефон. Дикий розгубився і очікувально-запитально глянув на капітана.
— Що ви… що ви… будь ласка! — зніяковів Горбатюк. — Ви у себе вдома.
Семен Панасович зняв трубку:
— Алло… Я… Так… Ні.. Не зможу… Подзвони завтра… Потім поясню… На добраніч! — він поспішливо поклав трубку, наче боявся, що капітан вирве її з рук і втрутиться в розмову.
Горбатюк підвівся:
— Пробачте, що забрав у вас стільки часу і набридав своїми питаннями. Така вже у нас робота, — він усміхнувся і розвів руками.
— Нічого-нічого. Я вас розумію, — Дикий зітхнув з полегкістю.
Але, стоячи на порозі, Горбатюк обернувся:
— Скажіть, а чому ви не хотіли відчиняти? І просили хазяйку сказати, що вас нема?
Дикий знітився:
— Просто… Зараз такий час.
— Когось боїтесь?
— Ні… але… — Семен Панасович явно не хотів продовжити розмову.
— Ну, гаразд… ще раз вибачте… До побачення! — і капітал зачинив за собою двері.
Розділ XV
"Ще пара днів, і йому гаплик!" "Поможіть, хлопчики, я сама боюсь…"
Домовленість між капітанами Горбатюком та Попенком з одного боку і Женею та Вітасиком з другого була такою: хлопці клятвено обіцяли не робити жодних спроб самостійного розшуку, а капітани твердо гарантували їм інформацію про весь перебіг розслідування справи агента "СД". Правда, за умови додержання цілковитої секретності. "Нікому чужому сторонньому інформація не повинна передаватися!"
Чужому!
Сторонньому!
Але хіба ж Милочка Петриківська була чужою, сторонньою?
Та це ж з неї все почалося! З її тата! Вона, можна сказати, найзацікавленіша у цій справі особа.
І коли хлопці дізналися про зустріч капітана Горбатюка з головою правління кооперативу "Варіант" Диким і про те, що підозри щодо нього дедалі зростають, мовчати було просто несила.
Хлопці кріпилися першу перерву, другу, а на третій уже не витримали, відкликали Милочку подалі за ворота школи, до закритого кіоска "Союздруку", щоб ніхто не почув справді чужий і сторонній, і, перебиваючи один одного, зашепотіли, озираючись:
— Агент "СД", вважай, уже на гачку!
— Ще пара днів — і йому гаплик!
— Що? Що ви кажете! — прошепотіла вражена Милочка. — А хто, хто це?
Хлопці перезирнулися: говорити чи ні — то вже конкретна інформація, а слідство тільки починається, і капітани попереджали не раз — поки ведеться слідство і вина не доведена, називати підозрюваних не можна.