— Ой! Моє малятко! — зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! — і вона подерлася догори по ґратках.
— Вінценосна пиця! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.
Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.
Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку. [17]
Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.
— Стережи...ся вулкану!
— Якого вулкану? — перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там — найпідхожіше для вулкану місце.
— Того, що мене у повітря... висадив, — проказала Королева, ледь переводячи дух. — Вибирайся нагору звичним... шляхом... щоб і тебе не... висадило!
Аліса довго дивилася, як важко — з поперечини на поперечину — Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:
— Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..
Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.
Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, — щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.
Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.
— Будь-ласка, не корчте таких гримас, — попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. — Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте [18] рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! — сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.
Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, — аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою — так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.
— Повір, голубонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків вусів!
— Але ж ти не маєш вусів, — здивувалася Королева.
— Жахлива мить! — правив своєї Король. — Повік її не забуду!
— Забудеш, — заперечила Королева, — хіба що запишеш.
Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.
Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!
Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.
— Серденько, чуєш, — прохрипів Король. — Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу. [19]
— І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: "Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі... І страшенно хилитається..."). — Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..
На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті — на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.
— Тут усе казна по-якому! — сказала Аліса подумки.
А виглядало воно так:
узруВ-узруВ
икся ікмивш і ,ьнежамс вуБ
,івжурк в илиларіпС
,икшасп в илшй икьлумарам І
.іволод ілурт кЯ
Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:
— Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і всі слова стануть на місця!
Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:
Курзу-Верзу*
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові. [20]
"Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
То зубий дряполап!
Не знайся з птицею Зу-зу
І велезнем Хап-Хап!"
Меча-штрича він в руки взяв,
Тропив ворожий слід,
І в думній тужі спочивав
Під дервом діодід.
Та раптом — цвист! оглушний цвист!
Кругом погонь вашить,
В тримучім лісі никне лист —
Курзу-Верзу телить!
Він раз мечем! він два штричем,
Аж кервиться торва!
І барбаризнула з плечей
Сміюцька долова!
"Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Ти, слинку, чудодець!
"О лавний день! Стрибай пісень,
Тодімо у ханець!"
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.
________________________________________
*"Курзу-Верзу" (в оригіналі "Jabberwocky") є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. "Jabberwocky у" став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.
Перша строфа цього вірша під назвою "Англосаксонська вірша" з'явилася вперше в журналі "Міш-Меш" ("Mish-Masch", 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер. [21]
________________________________________
— Вірш начебто хвацький, — мовила Аліса, дочитавши останній рядок, — а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)
— Думки в голові аж рояться, а які саме — не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав...
— Ой! — спохопилася вона раптом і скочила на ноги. — Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!
Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. "Якщо можна назвати бігом, — подумала Аліса, — мій новий спосіб швидкісного спуску". Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю. [22]