А Цап, — він сидів поруч із паном у білому, — заплющився й гучно промовив:
— Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!
Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:
— Доведеться їй вертатися назад багажем! [37]
Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:
— Нехай пересяде на інший...
Тут голос закашлявся й замовк.
"З голосу ніби охриплий кінь", — подумала Аліса.
І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:
— Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: "Де хрип — там грип..."
Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:
-На ній треба написати: "Обережно, дівчинка".
До цих голосів долучилися нові ("Як багато тут пасажирів!" — подумала Аліса):
— Її треба відіслати поштою... і краще з головпошти, поки вона — з головою...
— Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі...
— Хай сама тягне цей самотяг...
І так далі.
Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:
— Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.
— Ще чого бракувало! — спалахнула Аліса. — Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!
— З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, — пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. — щось на зразок: "Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком".
— Не будьте таким докучайлом! — сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. — Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене! [38]
Голосочок тільки глибоко зітхнув, — мабуть, він належав якомусь безталанникові.
— Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, — подумала Аліса. — Аби ж тільки воно зітхало по-людському...
Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.
— Я знаю: ти — друг, — знову задзумів голосочок. — Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха...
— Яка саме? — трохи занепокоїлася Аліса.
Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.
— Невже ти не здо... — почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.
Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:
— Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!
Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.
— А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, — потішила себе вона.
Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря*. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.
________________________________________
*Стрибок потяга переносить Алісу з d2 на d4. Це єдиний "довгий стрибок", дозволений Пішакові. Перескочивши через струмок, Аліса опинилася на третій горизонталі. Потяг довезе її до четвертої. [39]
________________________________________
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.
Комар, звичайно ж, був велетенський ("десь із курча завбільшки", — прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.
— ...Невже ти не любиш комах? — спокійно, мов і не він, провадив Комар.
— Я люблю тих, що розмовляють, — відповіла Аліса. — У нас комахи не вміють розмовляти.
— А яким комахам ти рада там, звідки прибула? — поцікавився Комар.
— Я комахам не рада взагалі, — пояснила Аліса. — Я радше їх боюся... принаймні великих. Але знаю, як їх звати.
— І вони озиваються, коли їх звати? — недбало поспитав Комар.
— Не знаю, не чула.
— Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? — здивувався Комар.
— Їм це ні до чого, — відказала Аліса, — але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?
— Хтозна, хтозна... — відповів Комар. — Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається... [40] Але ми гаємо час... То які, ти кажеш, у вас комахи?
— Найперше, Коник-Стрибунець, — Аліса почала загинати пальці.
— А-а, — протяг Комар. — Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.
— А чим він живиться? — зацікавилася Аліса.
— Живицею й тирсою, — відповів Комар. — Перелічуй далі.
Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.
— А ще у нас є Метелики, — сказала Аліса.
— Глянь на гілку в себе над головою, — мовив Комар. — Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця — віялом, а замість голів — сірникові голівки.
— А чим живляться такі Крутелики?
— Капустою, посиланою бурштиновим пилком, — сказав Комар. — А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.
"Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!" — подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.
А вголос вона промовила:
— А ще в нас є Оси.
— Поглянь-но туди, — сказав Комар, — он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) — Авжеж, — повторив Комар, — перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця [41] у них — дві скибочки хліба з маслом, тільце — зі шкуринки, а голівка — грудочка цукру.
— А самі вони що їдять?
— Ріденький чай з вершками.
Аліса замислилась.
— А що, як вони, бува, чаю не знаходять? — спитала вона.
— Тоді їм, звичайно, смерть.
— Але це може траплятися досить часто, — задумано сказала Аліса.
— Це трапляється повсякчас, — мовив Комар.
Аліса змовкла на кілька хвилин — вона думала.
Комар тим часом розважався — стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.
Нарешті він знову сів і сказав: