Також сказало серце про те, чого юнак раніше не помічав — про небезпеки, які йому загрожували, а він їх не відчув. Серце зізналося, що одного разу заховало рушницю, яку він поцупив у батька, — бо він міг себе ненароком поранити. І ще нагадало йому про той день, коли він занедужав серед поля, його знудило й він міцно заснув. Попереду на нього чигали двоє грабіжників, які намірилися вкрасти в нього вівці, а його самого замордувати. Але юнак не з'явився й вони пішли собі геть, гадаючи, що він змінив маршрут.
— Чи всім людям допомагають серця? — запитав юнак Алхіміка.
— Лише тим, хто живе Леґендою. А ще дітям, старим і пиякам.
— Це означає, що я омину всі небезпеки?
— Це означає тільки, що серце робить усе, що може, — відповів Алхімік.
Одного вечора вони минали табір якогось племені. На кожному розі там стояли, зі зброєю напоготові, араби у розкішних білих халатах. Чоловіки курили кальяни й розмовляли про війну. Ніхто не звернув жодної уваги на двох подорожніх.
— Тут цілком безпечно, — ствердив юнак, коли вони проминули табір.
Алхімік сердито відізвався:
— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.
"Весь світ — одне ціле", — подумав юнак.
І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.
— Далі їхати не можна, — сказав один із них. — Тут район військових дій.
— Я не іду далеко, — відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.
Юнак був здивований.
— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.
— Очі виявляють силу душі, — відповів Алхімік.
Це правда, подумав юнак. У таборі серед юрби він помітив одного воїна, котрий пильно на них дивився. Той стояв так далеко, що не було навіть видно обличчя. Але юнак був певен, що воїн дивився саме на них.
Коли вони нарешті подолали гірське пасмо, що тяглося вздовж усього небокраю, Алхімік повідомив, що до Пірамід залишилося два дні.
— Наші шляхи невдовзі розійдуться, — сказав юнак. — Навчіть мене Алхімії.
— Ти вже все знаєш. Як проникати у Світову Душу й як віднаходити скарб.
— Ні, я не це маю на увазі. Я говорю про перетворення свинцю в золото.
Алхімік не став порушувати тишу пустелі й відповів юнакові лише тоді, коли вони зупинилися поїсти.
— Все у Всесвіті проходить еволюцію, — сказав він. — А золото, вважають маги, — це метал, який еволюціонував найбільше. Не запитуй, чому; я цього не знаю. Знаю лише, що Традиція завжди непомильна. Але люди не збагнули слів магів. І золото, замість того, щоб бути символом еволюції, стало причиною конфліктів і воєн.
— Все на світі говорить різними мовами, — втрутився юнак. — Був час, коли для мене стогін верблюда був просто стогоном. Пізніше він перетворився у сигнал небезпеки. І врешті-решт знову став звичайним скиглінням.
Юнак замовк. Адже Алхіміку і так усе відомо.
— Я знав справжніх алхіміків, — продовжив старий. — Вони зачинялися в лабораторіях і намагалися еволюціонувати, як золото. Вони знайшли Філософський Камінь, бо зрозуміли: коли щось проходить свою еволюцію, все навкруги також еволюціонує.
— Інші натрапили на Камінь випадково. Мали талант, і мали найвразливіші душі. Але їх не враховуємо. Це рідкісні люди.
— Були й такі, що шукали тільки золото. Вони так і не розгадали секрету. Вони забули, що свинець, мідь і залізо також мають свої Леґенди. А хто втручається в Леґенди інших, ніколи не розкриє власної.
Слова Алхіміка лунали, мов прокляття. Він підніс із піску мушлю.
— Колись тут було море, — мовив він.
— Я це помітив, — відповів хлопець.
Алхімік звелів йому прикласти мушлю до вуха. В дитинстві він це часто робив, щоб почути шум моря.
— Море живе в цій мушлі, бо це його Леґенда. Воно не стихне, доки пустеля не вкриється знову водою.
Вони сіли на коней і вирушили в бік Єгипетських Пірамід.
Сонце сідало, коли в юнаковому серці пролунав тривожний сигнал. Вони були серед гігантських дюн; юнак глянув на Алхіміка, але той, здається, нічого не відчув. Через кілька хвилин юнак побачив попереду силуети двох вершників. Він і крикнути не встиг, як на місці двох вершників виникло десятеро, а тоді ціла сотня. І ось вони вже скрізь у дюнах.
Ці воїни були вбрані в синє, а на тюрбанах мали чорні стрічки. Сині запони закривали їм обличчя, залишаючи тільки очі.
Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили очі про смерть.
Мандрівників відпровадили до військового табору. Солдат заштовхав їх до шатра, де велася нарада верховного вождя зі штабом.
— Це шпигуни, — сказав один із присутніх.
— Ми просто мандрівники, — заперечив Алхімік.
— Три дні тому вас бачили у ворожому таборі. Ви там розмовляли з воїном.
— Я чоловік, який блукає пустелею і читає зірки, — пояснив Алхімік. — Я не знаю нічого про племена чи про рух військ. Я тільки показую дорогу своєму приятелеві.
— А хто твій приятель? — запитав верховний вождь.
— Він алхімік, — відповів Алхімік. — Розуміє природні сили. Він може продемонструвати вам свої виняткові здібності.
Юнак слухав мовчки. І злякано.
— Що робить чужинець на нашій землі? — запитав інший чоловік.
— Він приніс гроші для вашого племені, — відповів Алхімік, перш ніж юнак здолав сказати хоч слово. Вихопивши в юнака торбу, Алхімік передав вождеві золоті монети.
Араб їх мовчки прийняв. За ці гроші можна було купити повно зброї.
— Хто такий алхімік? — запитав він нарешті.
— Той, хто розуміє природу й світ. Якби він захотів, зруйнував би цей табір силою вітру.
Чоловіки розреготалися. Вони звикли до жорстоких битв і знали, що вітер не може завдати фатального удару. Проте їхні серця закалатали швидше. Вони були чоловіками пустелі й остерігалися чаклунів.
— Хотілось би це побачити, — сказав верховний вождь.
— Йому потрібно три дні, — відповів Алхімік. — Він сам обернеться вітром, щоб показати свою могутність. А не покаже, то ми смиренно віддамо наші життя для вшанування вашого племені.
— Не можете віддати те, що й так мені належить, — заявив пихато вождь.
Але подарував мандрівникам три дні.
Юнака трясло від страху. Алхімік допоміг йому вибратися з шатра.