— Я щосили старався зробити їй що-небудь приємне. Мені дуже хотілося розважити її хоч трошки.
— Цього дня ви ще жаліли її так само, як напередодні?
— Так, сер… напевно, навіть більше.
— І на цей час ви вже остаточно вирішили, що вам робити далі?
— Так, сер.
— Що ж саме ви вирішили?
— Бачите, я вирішив діяти по-чесному. Я думав про це всю ніч і зрозумів, як їй буде погано, та й мені теж, якщо я вчиню з нею не так, як треба… адже вона кілька разів говорила, що тоді вона заподіє собі смерть. І на ранок я вирішив так: нехай буде, що буде, цього дня я все уладнаю.
— Це було на озері Грасс. В четвер уранці ви ще були в гостиниці?
— Так, сер.
— Що ж саме ви збирались їй сказати?
— Ну, що я знаю, як недобре я з нею вчинив і що мені дуже шкода… і потім, що її пропозиція справедлива, і якщо після всього, в чому я хочу їй признатись, вона все-таки захоче вийти за мене заміж, то я поїду з нею, і ми повінчаємось. Але що спершу я мушу розповісти правду, чому я почав до неї інакше ставитись: що я любив і досі люблю іншу дівчину і нічого не можу з цим вдіяти… і, очевидно, чи одружуся я з нею чи ні…
— Ви хочете сказати, з міс Олден?
— Так, сер… що я завжди любитиму ту, іншу дівчину, бо не можу не думати про неї. Але якщо Роберті до цього байдуже, я однаково одружуся з нею, хоч і не можу любити її, як раніше. От і все.
— Але що ж з міс X?
— Я і про неї думав, звичайно, але ж вона забезпечена, і мені здавалось, що їй легше буде це перенести. А крім того, я думав, що, може, Роберта відпустить мене, і тоді ми просто залишимось друзями, і я допомагатиму їй усім, чим зможу.
—‘ І ви вирішили, де саме будете вінчатись?
— Ні, сер. Але я знав, що за Біг-Бітерном і озером Грасс є багато міст.
— І ви хотіли зробити це, ані словом не попередивши міс X?
— Н — ні, ceo, не зовсім так… Я сподівався, що коли Роберта не відпустить мене зовсім, то вона дозволить мені поїхати на кілька днів, і тоді я поїхав би до міс X, сказав би їй про все і потім повернувся б. А якби Роберта не погодилася на це — ну що ж, тоді я написав би міс X листа і пояснив би, як усе вийшло, а потім ми з Робертою повінчалися б.
— Зрозуміло. Але, Клайд, серед інших речових доказів тут було пред'явлено лист, знайдений у кишені пальта міс Олден, — його написано на папері з штампом гостиниці на озері Грасс і адресовано матері,— і в ньому міс Олден пише, що збирається вийти заміж. Хіба ви вже твердо сказали їй того ранку на озері Грасс, що хочете повінчатися з нею?
— Ні, сер. Не зовсім так. Але я з самого ранку сказав їй, що це для нас вирішальний день і що вона сама повинна буде вирішити, чи хоче вона повінчатися зі мною.
— А, зрозуміло! Значить, он що! — посміхнувся Джефсон, немов відчуваючи величезну полегкість. (При цьому Мейсон, Ньюком, Берлей і сенатор Редмонд, які слухали дуже уважно, тихенько і мало не разом вигукнули: "Що за нісенітниця!")
— Ну, от ми і дійшли до самої поїздки. Ви чули, що тут говорили свідки і які чорні мотиви і заміри приписувалися вам на кожному кроці. Тепер я хочу, щоб ви самі розповіли про все, що сталося. Тут указувалось, що, вирушаючи на Біг-Бітерн, ви взяли з собою обидва чемодани — і свій, і її, але, приїхавши в Ган-Лодж, її чемодан залишили там, а свій узяли в човен. Чому ви це зробили? Будь ласка, говоріть так, щоб усі пани присяжні могли вас чути.
— Бачите, чому так вийшло, — і знову в Клайда: пересохло в роті і він ледве міг говорити, — ми не знали, чи можна буде на Біг-Бітерні поснідати, і вирішили взяти з собою яку-небудь їжу з озера Грасс. Її чемодан був переповнений, а в моєму знайшлося місце. І крім того, в ньому був фотографічний апарат, а зверху було прив'язано штатив. От я і вирішив її чемодан залишити, а свій узяти.
— Ви вирішили?
— Тобто я спитав її, і вона сказала, що, на її думку, так буде зручніше.
— Де ж ви її про це спитали?
— В поїзді, по дорозі в Ган-Лодж.
— Отже, ви знали, що з озера повернетеся в Ган-Лодж?
— Так, сер, знав. Ми повинні були повернутись. Іншої дороги не було, — так нам сказали на озері Грасс.
— А по дорозі на Біг-Бітерн, — пам'ятаєте, шофер, який віз вас туди, показав, що ви "досить-таки нервувалися" і спитали його, чи багато там у цей день народу?
— Так, сер, пам'ятаю, але я зовсім не нерьувався. Може, я і питав, чи багато там народу, але, мені здається, в цьому немає нічого поганого. На мою думку, це всякий міг спитати.
— На мою думку, теж, — відізвався Джефсон. — Тепер скажіть, що сталося після того, як ви записались у бігбітернській гостиниці, взяли човен і поїхали з міс Олден кататись по озеру? Чи були вй або вона чим-небудь особливо занепокоєні і схвильовані або взагалі чимсь несхожі на людей, які просто зібрались покататися на човні? Може, ви були незвичайно веселі або незвичайно похмурі, або що-небудь іще?
— Ну, не скажу, щоб я був незвичайно похмурий, — ні, сер. Звичайно, я думав про все, що хотів сказати їй, і про те, що мене чекає залежно від її рішення. Мабуть, я не був особливо веселий, але я думав, що тепер, хоч там як, — усе буде гаразд. Я був зовсім готовий одружитися з нею.
— А вона? В неї був добрий настрій?
— Загалом, так, сер. Вона чомусь була набагато веселіша і спокійніша, ніж раніше.
— Про що ж ви з нею говорили?
— Ну, спочатку про озеро — яке воно красиве і в якому місці ми снідатимемо, коли зголодніємо. Потім ми пливли вздовж західного берега і шукали водяних лілій. У неї, очевидно, було так добре на душі, що я й думати не міг у цей час почати таку розмову, тому ми просто катались, а годині о другій вийшли на берег, щоб поснідати.
— В якому саме місці? Підійдіть до карти і покажіть указкою, як саме ви пливли і де причалювали до берега, чи надовго і для чого?
І Клайд, з указкою в руці, стоячи перед великою картою озера і його околиць, найбільш зв'язаних з трагедією, детально накреслив той довгий шлях уздовж берега: мальовничу групу дерев, до якої вони попрямували після сніданку, чудовий куточок, &е вони затримались, збираючи водяні лілії, яких там було багато, — кожне місце, де вони зупинялись, поки годині о п'ятій не дістались до Місячної бухти, краса якої зразу так зачарувала їх, сказав він, що вони довго милувалися нею, нерухомо сидячи в човні. Потім вони вийшли тут-таки на лісистому березі, щоб Клайд міг зробити кілька знімків. І весь час він готувався розповісти Роберті про міс X і попросити її остаточно вирішити. Потім, залишивши чемодан на березі, вони знову відчалили, всього на дві-три хвилини, щоб зробити кілька знімків з човна. Навколо була невимовна краса і спокій, човен тихо линув по дзеркальній поверхні озера, і тут, нарешті, Клайд набрався хоробрості, щоб сказати їй усе, що було в нього на серці. Спочатку, розповідав він, Роберта, очевидно, страшенно злякалась, засмутилась і почала тихенько плакати, кажучи, що краще було б їй померти, — така вона нещасна. Але потім, коли він переконав її, що справді почуває себе винним і від душі готовий спокутувати свою провину, вона раптом змінилася, повеселішала і потім несподівано" мабуть, у пориві ніжності й вдячності, схопилась і спробувала підійти до нього. Вона простягла руки і ніби хотіла впасти до його ніг або кинутись /йому на шию. Але тут вона зачепилася за щось ногою" бо платтям ічспіткнулась. А він, з апаратом у руці (в останній момент Джефсон: вирішив включити це як ще один запобіжний захід), інстинктивно теж підвівся, щоб підхопити її і ке дати їй впасти. Може, — він не цілком певний цього, — обличчям або рукою вона вдарилась об апарат. У всякому разі, не встиг він, та й вона, збагнути, що сталось і що треба робити, як обоє опинились у воді; перекинутий човен, очевидно, вдарив Роберту, бо вона здавалась оглушеною.