— Від озера Грасс до Бухти Третьої милі.
— А що там по сусідству, повз які місця вона проходить?
— Повз Ган-Лодж. І все.
— А як відносно Біг-Бітерну? Хіба дорога не проходить близько від його південної частини?
— Так, сер, проходить.
— Ви коли-небудь бачили або вивчали цю карту, перш ніж поїхали з Утіки на озеро Грасс? — збуджено і енергійно добивався Мейсон.
— Ні, сер, ніколи.
— І не знали, що там є ця дорога?
— Ну, може, я і бачив її,— відповів Клайд, — але якщо і бачив, то не звернув на неї уваги.
— І, звичайно, ви аж ніяк не могли бачити і вивчати цей довідник і цю дорогу до від'їзду з Утіки?
— Ні, сер. Я його раніше ніколи не бачив.
— Зрозуміло. Ви цілком певні цього?
— Так, сер, цілком певен.
— Ну от, пам'ятаючи свою урочисту присягу, яку ви так глибоко шануєте, поясніть, коли можете, мені або панам присяжним, звідки на цьому путівнику взявся штамп: "Привіт з Лікурга — готель "Лікург", штат Нью-Йорк"?
І, закривши брошурку, Мейсон показав Клайдові ззаду на обкладинці, серед іншого червоного шрифту, ледве помітно відтиснутий червоний штамп. А Клайд, уперше помітивши його, заціпеніло дивився на нього. Неприродно бліде обличчя його знову посіріло, тонкі пальці судорожно стискались і розтискались, червоні опухлі повіки втомлено раз у раз кліпали, ніби він чекав, чи не зникне цей клятий неспростовний доказ, що постав перед його очима.
— Не знаю, — ослаблим голосом сказав він, помовчавши. — Він, певно, якось потрапив у кіоск гостиниці "Ренфру".
— От як? А коли я приведу двох свідків, які покажуть під присягою, що третього липня — за три дні до вашого від'їзду з Лікурга у Фонду — вони бачили, як ви зайшли в готель "Лікург" і взяли там чотири або п'ять путівників? Тоді ви теж будете повторювати, що він, напевно, якось потрапив у кіоск гостиниці "Ренфру" шостого липня?
Мейсон замовк і тріумфуюче подивився навколо, ніби хотів сказати: "Ну от, що ти на це відповіси?" І Клайд, приголомшений, помертвілий, мабуть, з чверть хвилини намагався передихнути, перш ніж зміг так оволодіти своїми нервами й голосом, щоб відповісти:
— Так, напевне, так. Я не в Лікурзі дістав його.
— Дуже добре. Але поки що дамо цим джентльменам подивитись на нього, — і Мейсон передав путівник старшині присяжних, а той передав брошурку своєму сусідові, і вона переходила від присяжного до присяжного. А по всьому залу тим часом розлігся схвильований шепіт і гомін.
І коли всі присяжні оглянули путівник, — на великий подив публіки, що чекала нових і нових невпинних атак і викрить, — Мейсон заявив:
— Я закінчив.
І зразу ж багато присутніх у залі почали шептати один одному: "Попався! Попався!" І суддя Оберуолцер одразу ж оголосив, що, з огляду на пізній час, а також беручи до уваги, що має бути допит ряду додаткових свідків оборони і кількох свідків обвинувачення, він вважає розумним на сьогодні закінчити роботу суду. І Белнеп, і Мейсон охоче погодились. Публіку не випускали із залу, поки Клайда провели через площу в тюрму, в його камеру. Під охороною Сіс-села і Краута він вийшов через ті самі двері і спустився тими самими, поміченими ним багато днів тому, сходами, що наштовхнули його на думку… Коли Клайда вивели, Белнеп і Джефсон подивились один на одного, але не обмінялися ні словом, поки не опинились у своїй надійно замкненій конторі.
— Невистачило витримки. Найкраща система оборони, яка тільки можлива, але мало хоробрості. Він на це нездатен, і все тут, — почав Белнеп.
Джефсон, не знявши пальта і капелюха, важко опустився на стілець.
— Ні, тут, безперечно, справа серйозна, — сказав він. — Мабуть, він справді-таки убив її. Але, на мою думку, тепер ми не можемо втекти з корабля. А він, зрештою, поводився навіть краще, ніж я сподівався.
— Ну, чорт забери, я в заключній промові всіх сил докладу, — відізвався Белнеп. — Це все, що я можу зробити.
І Джефсон відповів з ноткою втоми в голосі:
— Правильно, Елвін, тепер, на жаль, це лягає головним чином на вас. А поки що я, мабуть, піду в тюрму і постараюсь його трошки підбадьорити. Не треба, щоб він завтра мав вигляд мокрої курки. Він не повинен занепадати духом. Нехай присяжні бачать, що сам він не почуває себе винуватим, хоч би там як вони думали.
Він підвівся, засунув руки в кишені свого довгополого пальта і крізь зимову холодну пітьму пішов похмурими вулицями до Клайда.
РОЗДІЛ XXVI
Уся інша частина процесу пройшла в допиті одинадцяти свідків: чотирьох — з боку Мейсона і семи— від оборони. Серед свідків оборони виступав лікар А. К. Суорд з Ріобета, який випадково був на Біг-Бітерні в той день, коли тіло Роберти було доставлене на човнову станцію. Він посвідчив, що тоді оглянув тіло і що синці на обличчі, судячи з їх тодішнього вигляду, були схожі на сліди саме випадкового удару, в чому признався Клайд, — і, безперечно, міс Ол-ден потонула, будучи при пам'яті, а не оглушеною, як запевняє присяжних обвинувачуюча сторона. Вислухавши цей висновок, Мейсон узявся за професіональне минуле пана медика, — виявилося, що воно, на жаль, зовсім не таке поважне: лікар Суорд закінчив другорозряд-ну медичну школу в Оклахомі і відтоді практикував десь у провін-ціальному містечку. Слідом за ним вийшов свідок Семюел Ірслі, фермер з околиць Ган-Лодж, що завжди їздив по дорозі, якою тілд Роберти везли з Біг-Бітерну на станцію Ган-Лодж. Ні слова не кажучи про те, в чому обвинувачували Клайда, він з глибоким переконанням заявив, що дорога ця, як він помітив, проїжджаючи нею того ранку, коли перевозили тіло, була зовсім погана, вся у вибоїнах. Таким чином Белнеп, який провадив допит, дістав можливість відзначити, що стан дороги міг якоюсь мірою збільшити серйозність саден на обличчі та голові Роберти. Однак пізніше це свідчення було спростоване свідком з боку Мейсона, — це був не більш і не менш як кучер фірми "Брати Луц", який так само переконано присягався, що ніде на дорозі не бачив ніяких вибоїн. Потім Лігет та Уігем посвідчили, що, наскільки вони могли помітити й судити, Клайд під час виконання своїх службових обов'язків на фабриці Гріфітсів завжди був старанний, акуратний і ретельний. У діловому відношенні вони вважали його бездоганним. Далі ще кілька менш значних свідків показали, що, за їх спостереженнями, поведінка Клайда в товаристві завжди була дуже благопристойною, обережною і стриманою. Вони не помічали за ним нічого поганого. Але, на жаль, як швидко вияснив Мейсон під час перехресного допиту, вони ніколи не чули про Роберту Олден, про її нещастя або хоча б про те, що Клайд знайомий з нею.