— Ну, звичайно! — вигукнув той, хто поставив їй найбезтактов-ніше запитання. — Давайте її мені. Грошей не треба. Я надішлю її за рахунок газети.
Він подумав, що перепише телеграму і вставить її до свого звіту про відвідання м-с Гріфітс.
Вона підсіла до жовтого, подряпаного стола і, відшукавши папір і перо, написала: "Клайд. Уповай на господа, для нього все можливе. Негайно подай апеляцію. Читай псалом 50. Новий суд установить твою невинуватість. Ми скоро приїдемо до тебе. Батько і мати".
— Мабуть, краще я все-таки дам вам грошей, — неспокійно сказала вона, питаючи себе, чи слід дозволяти газеті платити за телеграму, і думаючи в той же час, чи захоче дядько Клайда оплачувати витрати на апеляцію. На це, мабуть, потрібні великі гроші.— Телеграма вийшла довга, — додала вона.
— Та ви не турбуйтеся! — вигукнув ще один з цієї трійки (йому так хотілося якнайшвидше прочитати телеграму). — Пишіть, що хочете, а надіслати — це наша справа.
— Мені потрібна копія, — різко і зарозуміло зажадав третій, бачачи, що перший репортер узяв у м-с Гріфітс аркуш і вже кладе його в кишеню. — Це не приватна телеграма. Я дістану копію — від вас чи від неї, одразу ж!
Почувши це, перший, щоб уникнути скандалу, наближення якого відчула навіть м-с Гріфітс, витяг з кишені записку, передав її іншим, і вони тут же почали знімати копії.
А в цей самий час лікурзьких Гріфітсів запитали, чи розсудливо, на їхню думку, порушувати новий процес і як буде з витратами, і з'ясувалося, що вони зовсім не визнають за потрібне подавати апеляцію (в усякому разі не за їхній рахунок!), і взагалі аж ніяк у цьому не зацікавлені. Що це за мука, і як усе це згубно позначається якщо не в справах, то на становищі в товаристві! Кожної години— справжня Голгофа! Майбутнє Белли, — не кажучи вже про становище Гілберта і самого Семюела, — згублене, розбите. І все через те, що було виставлено напоказ цей підлий злочин, задуманий і вчинений їхнім кровним родичем! Семюел Гріфітс і його дружина були просто роздавлені раптовою катастрофою, що вибухнула як наслідок нехай непрактичного і безглуздого, та все ж доброго вчинку, в основі якого були найкращі наміри. Адже тривалий досвід життєвої боротьби навчив Семюела, що домішувати почуття до справ — безглуздя! До того часу, як він зустрів Клайда, він ніколи не дозволяв собі ніякої чутливості. Треба ж було видумати, наче батько несправедливо повівся з молодшим братом! І ось що з цього вийшло! Дружині й дочці доведеться кинути рідні місця, де минули найщасливіші, безтурботні роки їхнього життя, і оселитися, немо "вигнанкам, — можливо, назавжди, — в якому-небудь передмісті Бостона або ще де-небудь… і вічно зносити співчутливі і настирливі погляди навколишніх! А сам він майже безперервно від моменту катастрофи обмірковував з Гілбертом, чи не варто об'єднати підприємство на акціонерних засадах з якою-небудь лікурзькою чи іногородньою фірмою, чи, може, перевести все діло (і не поступово, а якнайшвидше), скажемо, в Рочестер чи Буффало, Бостон або Брук-лін, де можна збудувати головну фабрику. Всю цю ганьбу можна знести, тільки відмовившись від Лікурга і від усього, що з ним пов'язано. Вони повинні починати життя заново, — принаймні наново завойовувати собі становище в суспільстві. Це не так уже важливо для нього самого і для його дружини — адже вони вже віджили свій вік. Та Белла, Гілберт, Майра… де і як тепер відновити їхнє добре ім'я?
І от, ще до того, як закінчився процес, Семюел і Гілберт вирішили перевести виробництво комірців і сорочок у Південний Бостон, де вони могли б скромно залишатися в тіні до того часу, поки хоча б частково не забудеться ця нещасна і ганебна історія.
Ось чому в дальшій допомозі Клайдові було остаточно відмовлено. І тоді Белнепу і Джефсону довелося замислитись. Адже зрозуміло, що їхній час, який донині було присвячено дуже успішній практиці в Бріджбурзі, треба розцінювати на вагу золота; багато справ, відкладених через надзвичайну терміновість процесу Клайда, чекали на їх увагу, і обидва' юристи аж ніяк не були переконані, що з ділових розрахунків чи філантропічних мотивів вони повинні і можуть дозволити собі допомагати надалі Клайдові, не сподіваючись на яку-небудь винагороду. І справді, вони розуміли, що витрати при поданні апеляції будуть дуже значні. Протоколи суду величезні. Доведеться робити великі витяги і конспекти, що дорого коштують, а кошти, що відпускає на це держава, мізерно малі. Але, заявив Джефсон, безглуздо припускати, що західні Гріфітси зовсім нічого не можуть зробити. Адже кажуть, що вони протягом багатьох років провадили релігійну і благодійну діяльність. Якщо їм сказати про теперішнє трагічне становище Клайда, можливо, вони зуміють усілякими там відозвами про допомогу зібрати кошти хоч би на те, щоб оплатити витрати, пов'язані з поданням апеляції? Так, звичайно, вони досі не допомагали Клайдові, але ж свого часу матір сповістили про те, що в її приїзді немає потреби. Тепер — інша справа.
— Треба дати їй телеграму, нехай приїде, — діловито запропонував ДжефСОН. — Ми доможемося, щоб Оберуолцер відклав оголошення вироку до десятого, якщо скажемо, що вона приїжджає. І ось що: спершу просто запропонуємо їй приїхати, а якщо вона відповість, що не може, тоді подумаємо щодо грошей. Та вже на дорогу вона ж напевно дістане, а може, дещо і на апеляцію.
Після цього було надіслано телеграму і лист, які сповіщали м-с Гріфітс, що хоч Клайдові поки що ні слова ще про це не сказано, однак його лікурзькі родичі відмовили йому на майбутнє в будь-якій допомозі. Крім того, вирок буде оголошено не пізніше десятого числа, і заради душевного спокою Клайда необхідно, щоб при цьому був хто-небудь з рідних, найкраще — мати. Мова йшла також про те, що слід знайти кошти для сплати витрат на апеляцію або хоч би подати якісь гарантії щодо цього.
І от м-с Гріфітс на колінах благає бога допомогти їй. Нині він мусить проявити свою всемогутність, своє незмінне милосердя. Звідкілясь повинні прийти просвітлення і допомога, бо інакше як вона добуде грошей на дорогу, не кажучи вже про витрати на апеляцію?