Проте дуже швидко виявилося, що є ще статті витрат, на які слід зважати: проїзд, її власне утримання в Утіці та інших містах, не кажучи вже про ті суми, які вона має надсилати в Денвер чоловікові — йому зовсім не було'на що жити, і до всього того він тяжко захворів від трагічних переживань, що випали на долю сім'ї, і листи Френка і Джулії звучали дедалі тривожніше. Мабуть, його стан був небезпечний, і боялися, що він уже зовсім не видужає. Допомога була необхідна.
Таким чином, крім особистих витрат, м-с Гріфітс доводилося знову і знову запозичати з цього єдиного джерела своїх прибутків. Це було жахливо, якщо враховувати становище Клайда, але хіба вона не повинна всіляко підтримувати свої сили в ім'я остаточної перемоги?! І чоловіка теж не можна було зовсім закинути заради Клайда.
Але хоч виступи її збирали дедалі менше і менше народу (через тиждень їй уже доводилося говорити перед яким-небудь десятком чоловік) і хоч вона ледве зводила кінці з кінцями в своєму особистому бюджеті, незважаючи на це, їй все ж удалося, сплативши всі витрати, відкласти тисячу сто доларів.
Саме в цей час, у найважчу для неї хвилину, вона одержала телеграму від Френка і Джулії, що коли вона хоче побачити Ейсу ще живим, то нехай поспішає додому. Йому дуже погано, і дні його, як видно, злічені. Не знаючи, що робити під натиском усіх цих нещасть, не наважуючись позбавити Клайда своїх відвідувань, іноді раз на тиждень, іноді двічі, якщо обставини дозволяли, — єдиної радості, яку вона могла йому зараз дати, вона кинулася по пораду до Белнепа і Джефсона.
Поважні адвокати, переконавшись, що добуті її працею тисяча сто доларів їм забезпечені, в пориві людяності порадили їй їхати до чоловіка. Становище Клайда тепер не таке вже погане, бо має минути не менше десяти місяців, чи навіть рік, поки апеляційна інстанція запросить необхідні матеріали і документи. І безперечно, до рішення мине ще рік. За цей час вона, мабуть, ще встигне забрати решту грошей на витрати, пов'язані з апеляцією. А якщо це нгавіть і не удасться — ну, все одно, нехай вона не турбується. М-р Белнеп і м-р Джефсон (що бачать, як вона замучилася і настраждалася) стоятимуть на варті інтересів її сина. Вони подадуть апеляційну ска)ргу, підготують матеріали для оборони і взагалі зроблять усе необхідне для того, щоб забезпечити своєчасний і неупереджений розгляд справи.
Таким чином, головний тягар упав з її душі, і, побувавши ще двічі у Клайда, якого вона запевнила, що повернеться дуже скоро, — як тільки Ейса видужає і можна буде знайти кошти на нову поїздку, — вона вирушила в Денвер, де відразу ж переконалася, що навіть з її приїздом про швидке видужання старого не може бути й мови.
А Клайд залишився коротати час, роздумуючи і намагаючись якось пристосуватися до існування в цьому духовному пеклі, що над ним, немовби над Дантовим пеклом, можна було написати: "Облиш надію кожен, хто ввійде сюди".
Ця безпросвітність. Цей тупий, але нестерпний утиск. Жах і відчай, що повсякчасно, невідривно охоплює всіх — сміливців і боягузів, тих, хто схильний до бравади і хто поринув у цілковиту байдужість (були навіть і такі), — всіх, хто змушений ще думати і чекати. Бо, через умови цієї жорстокості і тяжкої тюремної обстановки, він перебував у повсякчасних, якщо не фізичних, то психічних взаєминах з двадцятьма іншими засудженими різних темпераментів і національностей, і кожний з них, так само як і він, не устояв перед якою-небудь пристрастю чи слабкістю своєї вдачі або згубним збігом обставин. І заключним актом драми стало вбивство, що дало вихід надмірному напруженню душевних і фізичних сил; а потім, переживши спіймання та арешт і пройшовши через жахливі етапи безуспішних спроб юридичного і морального самозахисту, — що так добре знайомі і Клайдові,— всі вони опинились тут, замкнені, замуровані в одній з двадцяти двох залізних кліток, сподіваючись — чого? О, вони добре знали — чого, добре знав і він. Які страшні напади шаленства, відчаю, молитовного екстазу доводилося тут чути і спостерігати! А іноді — лайка, брутальні і непристойні жарти, довгі розповіді на повний голос, похітливий сміх чи зітхання і стогін у ті пізні години, коли повинен був настати відпочинок для тіла і для стомленої душі.
Наприкінці довгого центрального коридора було подвір'ячко для прогулянок, і туди двічі на день, між десятою і п'ятою годиною, виводили на кілька хвилин ув'язнених групами по п'ять-шість чоловік розім'яти ноги, подихати повітрям, виконати кілька гімнастичних вправ та навіть побігати і пострибати, якщо в кого-небудь було до цього бажання. Але все це під невсипущим наглядом охорони, досить численної, щоб приборкати їх на випадок спроби бунту. Сюди ж, з другого дня його перебування в тюрмі, почали виводити і Клайда, щоразу з іншою групою. Та спершу він був твердо переконаний, що ніколи не братиме участі в жалюгідних розвагах, які, незважаючи на атмосферу приреченності, що панувала навколо, очевидно, задовольняли інших в'язнів.
Два чорнооких похмурих італійці: один зарізав дівчину, яка не захотіла вийти за ньюго заміж; другий пограбував і вбив свого тестя, бо йому і його дружині не давали спокою гроші старого, а потім намагався спалити його труп. Потім велетень Леррі Донех'ю з квадратною головою, з квадратними плечима, з величезними руками й ногами, колишній солдат експедиційного війська, який, втративши посаду сторожа на одній із бруклінських фабрик, підстеріг уночі і вбив директора, який звільнив його, але при цьому мав необережність загубити на місці злочину військову медаль, і по ній його потім пізнали і зловили. Все це Клайд довідався від тюремників, які вартували коло нього попарно, змінюючись через кожні вісім годин; до ув'язнених вони ставилися дивно байдуже, але загалом досить поблажливо. Був там ще поліцейський офіцер Райордан з Рочестера; він убив дружину за те, що вона хотіла покинути його, а тепер і сам мав померти. І Томас Маурер, той самий "фермер", стогони якого Клайд чув першого вечора, — насправді це був наймит з ферми, що заколов свого хазяїна вилами: до страти йому залишилося всього кілька днів, — так сказали Клайдові,— і на прогулянці він усе ходив і ходив попід самою стіною, похнюпивши голову, заклавши руки за спину, сильний незграбний чоловік років тридцяти, на вигляд такий затурканий і загнаний, що його важко було уявити собі в ролі мучителя і вбивці. Клайд дивився на нього і думав: невже він і справді винуватий?