"Що ви хотіли сказати?"
"Я хотів сказати, а радше спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, котрий, як ви лише іншими словами кажете, ще лише о ч и м а жиє й безнастанно одного хісна шукає?"
"Хліба, пане Цезаревичу, се не можна йому за "лихо" закинути. Се ж перша умова до існування й в тім треба йому на поміч іти. Киньте "глубінь" а просвіщайте його… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. "Глибінь" вставиться сама, бо вона не "геній", як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка[53], про Франка[54] і інших наших "глибин" — що вийшли не з іншої верстви, як з "черні"".
Через хвилю настала мовчанка, Юліян… сягнув по папіросницю… а на ґанку зблизився несподівано сільський листонош і подав часопис і листець для панни дому.
О. Захарій спитав його, чи не відомо йому, коли був на пошті (в сусіднім малім містечку, може, годину ходу від парохії), чи не вернули п-і Орелецька (властителька пошти) додому. Виїхала з їмостею й панночкою ще зрання… й досі їх нема. Він думає, що, може, вони всі в неї… задержалися.
"Ні".
Оскільки йому відомо… пошту для Покутівки видав панич-експедитор… як звичайно… але більше він не чув і не бачив нікого… певно, далі над’їдуть. З тим звітом віддалився.
О. Захарій не сказав нічого… лиш коли чоловік вийшов цілком з подвір’я й він поглянув на свій годинник… спитав: "Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, що такої думки, як ви, себто, що відтягаються… від богослов’я?"
"Ні, я б сього не сказав, — відповів Юліян. — Що я говорив, говорив сам з себе й за себе".
"Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?"
"В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника".
"Молодіж гарна, пориваюча зі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий".
Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише м а т е р і а л, з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.
Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…
О. Захарій мов вгадав його думки.
"Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях". Він сказав се спокійно з усміхом на устах.
Юліян легко спалахнув.
"Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа[55], або надчоловіка[56] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній".
О. Захарій не обзивався.
"Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу".
Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?
Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.
"Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона "змиває ближнім ноги" й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми с а м і д о Ц а р с т в а Г о с п о д н ь о г о".
"Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник".
Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.
"В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А — хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без поваби своїм характером д л я м е н е".
"Ви ще молодий і можете в собі помилятися".
Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.
"І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!" — о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?
"Ні. Не зазивав його батько ніколи до виявлення своїх поглядів у тім напрямі. Він привик мовчати, а може, мовчання й унаслідував по батькові. Що я з вами так одверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожда душа сама відкриватися". Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лицю сього перебігло мов легкий смугпритаюваної доброти, але й він не обзивався.
Відтак перебив мовчання… "Кажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете".
Юліян змішався.
"Я прийду, чому б ні. Не можу собі навіть і уявити, що, пізнавши раз ваш дім, можна б сюди й не приходити. О, отче", — вирвалося йому вслід за тим з уст. Він так прагне дальшої науки, не лиш одної фахової, але і іншої позафахової, бажає пізнати світу, того великого, культурного світу, а своїми творами чудес, винаходів, людської руховности й штуки, котра ублагороднює душу, поширює горизонти і, як кажуть, дає одиноку духовну насолоду в життю. Йому здається… що кожда днина, котра тепер минає… є для нього ущербком на будуче.
О. Захарій усміхнувся.
"Не бійтеся, мій сину. Нічого вперед себе не втратите. А може, навіть і побут в Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо…" — й тут він перервав і вмовк.